Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

Але одна людина, ймовірно, помічає. Я буквально смикаюся на стільці, коли мого зап'ястя торкаються пальці Роми. Він робить це, щоб привернути мою увагу, але я все ніяк не можу звикнути до настільки близького контакту між нами.

— Засидівся я, — повідомляє привселюдно, — величезне спасибі за таку неймовірну вечерю і вашу гостинність. І тобі спасибі, що запросила мене, останні слова вже адресуються мені.

Тільки от майже їх не чую, бо у вухах шумить кров. Він, безумовно, неправильно сприйняв погляди Віктора і тому йде, чи не так? І мені хочеться докласти всіх зусиль, щоб виправити ситуацію. Чомусь не хочеться, щоб Барінов переконався у власній здогадці і це змінило його думку про мене.

***
 

  Дар мови у мене з'являється лише після того, як у передпокої ми залишаємося удвох. Звісно, батьки і Нік теж хочуть подовше поспілкуватися з Ромою, але тактовно дають нам час побути удвох. Раніше б мене подібне точно розлютило, але не зараз. Тепер навпаки подумки їм вдячна, що є шанс хоча б зрозуміти, чи зародилися в голові Барінова неправильні думки. 

  Він неспішно взувається, тож нагода поставити запитання є. Але як на зло, з язика жодного звуку не зривається.

— Цікаво виходить, — на губах Барінова з'являється усмішка. 

— Ти про що? — схрещую руки на грудях, ніби це здатне хоч якось вгамувати серце, що моментально пустилося навтіки.

— Я зрозуміти не міг, чому він на мене розлютився, — жестом голови Рома вказує в бік кухні. — А виявляється справа в тобі.

  Не потрібно бути екстрасенсом, щоб зрозуміти — йдеться ні про кого іншого, як про Віктора.

  І вдавати, що я нічого не розумію цього разу ну зовсім нерозумно. 

— Як зрозуміти "розлютився"? — запитально піднімаю брову.

  Виходить, мені не здалося і сьогодні на факультативі я все правильно помітила?

Не впевнена, що подібний факт мене тішить.

— Зробив зауваження, що до дзвінка залишилося менше хвилини, а я досі не в кабінеті. Притому, що ще сам перебував за його межами, — Рома не відриває від мене уважного і серйозного погляду, яким ніби намагається вловити кожну емоцію на моєму обличчі. — Потім ще й ця сцена про те, з ким ти маєш сидіти...

  Мені потрібно вставити хоч слово, щоб не дати цьому уявному ланцюжку розвинутися в нього в голові. Барінов розумний. Йому не важко буде зіставити факти і зрозуміти, чому саме для факультативу Віктора я обрала таку тему проєкту. До того ж, він знає, що приховані мотиви в мене є, тож зробити очевидний висновок легше легшого. Слід лише трохи довше подумати на цю тему, чого зробити я йому не даю. 

— Я теж звернула увагу, — роблю зауваження, сподіваючись, що воно зіграє мені на руку і зіб'є Рому з потрібної хвилі роздумів. — Але правда, я не розумію, що це за дивна поведінка така... Раніше ніколи подібного не спостерігалося.

  Фактично, я ні краплі не брешу. Лише замовчую про свої справжні почуття, так. Але ж насправді про мотиви останніх вчинків Віктора я не в курсі. Сама була б рада зрозуміти, що до чого.

  У тиші передпокою ми пропалюємо одне одного поглядами.

  Його такий пильний і вимогливий, що мені дуже складно не знітитися і не відвести очі першою. 

  Рома вже одягнений, і навіть куртка застебнута, але поки не йде.

  Хоче тут і зараз зрозуміти, чи брешу я йому, чи все-таки кажу правду.

  І, здається, щось у моїх очах дає йому потрібну відповідь.

— Гаразд, — заявляє, ніби погоджується зі своїми власними думками та висновками.

Серце знову влаштовує забіг у грудях, намагаючись вирватися назовні. Аж у вухах заглушаються всі сторонні звуки і залишається лише це прискорене "тук-тук-тук".

  І причиною цього є лише те, що він мені довірився.

  Не думала, що щось подібне здатне викликати такий вихор емоцій.

— Гаразд, тоді до завтра, — дарує на прощання посмішку. — Ще раз дякую тобі за таку класну вечерю. Я справді вдячний.

  Повторює, намагаючись донести, що ці слова для нього не просто необхідна фраза в цій ситуації.

— Та годі тобі, — здається, мої щоки трохи червоніють і тепер хочеться скоріше зачинити двері, щоб Рома цього збентеження не помітив. 

  Тільки от зачинити вчасно за ним вхідні двері не встигаю. Хоча б тому, що за частку секунди до того, як наш зоровий контакт має перерватися, у передпокої з'являється ще одна людина.

— Ілоно, нам потрібно терміново поговорити, — лунає голос Віктора позаду мене. — Зайдемо в твою кімнату?

  І це немов гуркіт грому посеред ясного неба, яке знову миттєво застилає темними хмарами. 

  Рома почув слова Віктора, перш ніж я встигла зачинити за ним двері.

  І від цього я знову починаю почуватися некомфортно. Паніка знову підступає до горла гострим клубком.

  У грудях борються різні емоції й бажання. Різні варіанти, як повинна вчинити просто зараз.

— Давай, — набираюся сил, обертаючись до Віктора і запрошую його кивком голови до своєї кімнати.