Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

 За такий короткий проміжок часу ми знову залишаємося наодинці з Віктором. Не де-небудь, а в моїй кімнаті.

 Я сильно переживаю, я хапаюся пальцями за рукави власної кофти, схрестивши руки на талії. Ніяк не можу це вгамувати.

 Дивно те, що дати собі звіт і зрозуміти, що хвилює мене більше, не можу.

Можливо, на задвірках свідомості усвідомлюю, що сподіваюся на те, що Барінов до пуття нічого не розчув і не зміг уловити в проханні Віктора чогось такого, що можна розцінити двозначно. Тільки сама собі знову не зізнаюся, що це й справді хвилює сильніше за те, що зараз перебуваю сам на сам у кімнаті зі своїм предметом обожнювання.

Так однозначно не повинно бути, але чому моє тіло й емоції останніми днями підкидають подібне? 

— Про що ти хотів поговорити? — починаю першою, бо трохи тушуюсь під уважним поглядом Віктора.

— Так, виходить, ти мені збрехала? — раптово ставить запитання.

— Наприклад? — незрозуміло піднімаю брову.

— Ви все-таки маєте стосунки з Баріновим, — його голос сповнений впевненості. 

— З чого такі висновки? — хмурюся і ніяк не можу знайти собі місця у власній кімнаті.

— Ти привела його, щоб познайомити з батьками, — він стоїть навпроти і ховає руки в кишені джинсів. — Адже це очевидно.

— Ну, якщо настільки очевидно для тебе, то не бачу приводу щось пояснювати, — розводжу руками в сторони.

 Чому я маю доводити? Якщо він не помічає того факту, як давно я в нього закохана, але переконаний у тому, чого в принципі немає, про що говорити?

— Я не хочу, щоб стосунки заважали тобі отримувати знання, — Віктор відводить погляд і вираз його обличчя після моєї відповіді змінюється. 

 Невже, я якимось чином його зачепила? Бути не може.

— Не переживай, — запевняю я. — Твій предмет я здам на відмінно.

 Хочеться додати, що він сам буде шокований моєю старанністю та винахідливістю, але поки що тримаю язик за зубами.

 Почуваюся трохи обманутою. Якщо Барінов почув уривок нашої розмови, то безумовно вирішив для себе щось. На ділі все виявилося куди простіше — друг брата хвилюється про мою успішність. Як мило.

— Це все, про що ти хотів поговорити? — запитую, недвозначно кидаючи погляд у бік дверей.

— Так, — ствердно киває і без зайвих прохань підходить до дверей. — Сподіваюся, на твою мудрість, Ілоно. Ти дуже розумна дівчинка.

 Кинувши це слова наостанок, він ховається за дверима кімнати.

 Більше не вловлюю його присутності. Усе тому, що Віктор не користується парфумами.          Лише іноді. Завжди різними і не надто насиченими. 

 У мене немає запаху, який асоціюється з ним.

 Ось коли Баринов пішов із моєї кімнати, я ще довго вловлювала його присутність.

 Непотрібний факт на даний момент, але чомусь усе одно спливає в голові. 
 

 Наступну годину не можуть знайти собі місця. Тривожність у грудях нікуди не йде, хоч би як намагалася себе відволікти. Перевертаюся в ліжку і не можу знайти зручного положення для сну. Тільки коли телефон, що лежить осторонь, починає своїм світлом освітлювати кімнату, а слідом лунає вібрація від вхідного дзвінка, дискомфорт зникає і змінюється новим прискореним серцебиттям.

— Так? — прочищаю горло, перш ніж підняти слухавку.

 Я сама просила його не дзвонити мені, але те, що Рома не дослухався до мого прохання, неймовірно підбадьорює і тішить.

— Не спиш? — запитує він, і цей спокійний і розмірений голос одразу дарує відчуття комфорту.

— Ні, — зітхаю і перша вмикаю камеру. — Як зазвичай.

 За мить і його обличчя з'являється на екрані.

— Ти просила не дзвонити, — пригадує він. — Але, вважаю, що нам не завадить ще розібрати кілька питань, як ти думаєш?

 Мимоволі на моїх губах розквітає усмішка.

— Забий, — хитаю головою. — У мене просто був паршивий настрій у той момент. Ти без проблем можеш телефонувати, як і раніше.

"Тим паче, після сьогоднішнього вечора, який ми провели разом" — проноситься в голові, але тримаю язик за зубами. 

— Через що? — ставить цілком логічне запитання, до якого я абсолютно не готова.

— Просто, — знизую плечима і відводжу на мить погляд. — Таке буває. Дівчачі заморочки.

 Насправді, наскільки дивно, як швидко змінюються бажання, думки й почуття. О шостій годині вечора я була готова скоротити спілкування з Барановим, щоб воно стало максимально мінімальним, а тепер, ближче до дванадцятої години ночі, неймовірно рада, що він наважився зателефонувати й поговорити.

— Я зрозумів, — вловлює те, що про справжні причини я говорити не маю наміру. 

 Рома не заводить розмову про Віктора, що дає мені надію на те, що він нічого насправді не почув. Та й чи дзвонив би він мені, якби пазл у його голові склався до кінця? Безумовно, ні.

 Видихаю і розслабляюся. 

— Отже, продовжимо із запитаннями? — запитую, прикушуючи губу.

— Давай, — легко погоджується він.

— За що ти відчуваєш найбільшу вдячність? — ставлю наступне запитання, і сама одразу починаю міркувати, як можу на нього відповісти.

— За життя, — впевнено заявляє Барінов. — Це справді крута штука, якщо не лінуватися і не нарікати на долю щодня.

Не можу з ним не погодитися. Чудова відповідь, і я б сказала те саме. Щоправда, не хочеться бути повторюхою, тож копаюся в глибинах своєї свідомості, щоб видати щось гідне.

— Я вдячна за... — роблю невелику паузу, осмислюючи висновок, якого дійшла. — Сім'ю. Вони справді найцінніше й найдорожче в моєму житті. Інших на їхньому місці й уявити не можу.

— Тут і не посперечаєшся, — його губи тягнутися в добрій усмішці.

— У сенсі? — не до кінця розумію, що він має на увазі.

— Твої батьки й справді приголомшливі. І Нік теж, — його слова буквально зігрівають душу. — Відразу видно, що він за тебе будь-кого порве.

 Мені важливо, яка думка склалась в Барінова щодо моєї сім'ї. Чомусь важливо.