Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

— Ну, не знаю, — хмурюся, маючи на увазі Ніка.

 Як у старшому братові, я в ньому не сумніваюся, але не думаю, що його настільки хвилює моє життя.

— Я в цьому впевнений, — посміхається Рома, а я не сперечаюся.

 Він має право на свою думку. Можливо, це якраз я помиляюся і не помічаю очевидних речей? 

— Якби ти міг, що б ти змінив у тому, як тебе виховували? — ставлю наступне запитання.

— Напевно, багато чого, якщо задуматися. Але наразі я задоволений результатом цього самого не найвдалішого виховання, — щиро відповідає Рома. — А ти? Навряд чи з такими класними батьками хочеш щось змінити.

— Помиляєшся, — фиркаю я. — Те, що вони в мене найкрутіші, зовсім не означає, що є професіоналами у вихованні дітей.

— Серйозно? — дивується він. — І що саме тобі не подобається?

— Можливо, не навмисне, але мене все життя привчали до того, щоб бути... зручною, — більш слушного слова в цій ситуації не знаходжу. — Виявляється, у більш дорослому житті ця звичка дуже згубно впливає на здатність вибудовувати особисті кордони і будувати комфортні стосунки. Доводиться докладати багато зусиль, щоб перебудувати себе і не відчувати провину щоразу, коли не намагаєшся комусь догодити.

— Я б ніколи не сказав, що ти намагаєшся бути "комфортною" для інших, — не знаю, чи це комплімент лунає з його вуст, чи зовсім навпаки, але я розцінюю, як перше.

— Значить, у мене вдало виходить із цим боротися, — трохи зніяковіло посміхаюся і відводжу погляд.

Чомусь на деякі його слова я реагую надто сильно, і нічого з цим вдіяти не можу.

— Наступне? — запитально піднімаю брову, бо наша розмова триває вже півгодини.

— Давай, — дає свою згоду.

Значить, як і я не хоче припиняти розмову?

— За 4 хвилини розкажи мені історію свого життя настільки, наскільки можливо, — кажу і показово ставлю таймер на телефоні. — Починай.

 Розміреним голосом Рома починає свою розповідь. Усе-таки те, що ми спілкувалися, дає свої плоди. Нічого нового з цього швидкого монологу я не дізнаюся. Барінов спритно маневрує і чомусь ніяк не зачіпає тему стосунків зі Світланою. Ніби це щось зовсім незначне. Але ж насправді, такі тривалі стосунки не можуть не залишити зовсім ніякого сліду. Уперше ловлю себе на думці, що хотілося б дізнатися, що саме між ними сталося. Може, спробувати якось вивідати? Ну, не в Барінова, звісно. У Свєтки. Хто знає, може, якщо я сама вперше запитаю, то їй захочеться виговоритися. Для цього ж і існують подруги.

— Твоя черга, — нагадує мені, адже я занадто занурилася у власні думки.

— Не думаю, що розповім щось нове, але... — думаю, з чого можна почати і, хапаючись за перший спогад із дитинства, починаю розповідь.

Барінов не виглядає здивованим, і це вказує на те, що нових фактів він не дізнається.  Щоправда, слухає все одно дуже уважно, що приємним теплом відгукується в грудях.

 Закінчую свою розповідь і одразу ж продовжую, цього разу навіть не питаючи.

 По-моєму, зараз ніхто з нас не хоче переривати розмову, абсолютно не звертаючи уваги на те, як швидко підступила перша година ночі.

— Якби ти міг прокинутися завтра, володіючи якимось умінням або здатністю, що б це було?

Складається враження, що у серйозного Баринова таке запитання точно викличе складнощі, але я помиляюся.

— У дитинстві я обожнював Mortal Combat. Вгадаєш, хто був моїм улюбленим персонажем?  

— Можу лише припустити, що це був Скорпіон, — здається, десь на задвірках моєї свідомості залишилася ця інформація.

— Абсолютно точно!

— Виходить, ти хотів би кидати у своїх ворогів кунай шенбяо і обпалювати їх пекельним вогнем? — посміхаюся від своєї здогадки.

— Ні, це було лише питання, щоб перевірити твою інтуїцію, — він лунає тихим сміхом. — Я б віддав перевагу крижаній зброї, яку здатен створити сам, і вмінню заморожувати все навколо.

— Якось неправильно виходить, — хмикаю і зводжу брови на переніссі.

— Що саме? — не одразу розуміє, до чого я хилю. 

— Улюблений персонаж — Скорпіон, а ти хотів би мати здібності Саб-Зіро. Пахне зрадою, не знаходиш? — запитально піднімаю брову.

— Зовсім ні, — посміхається і негативно хитає головою. — Просто тверезо дивлюся на речі. Здібності Саб-Зіро більш корисні в реальному житті.

— Ну гаразд, відмазався.

— Тепер ти.

— Сміятися не будеш? — насторожено запитую я.

— Нічого обіцяти не можу, — знизує плечима Рома.

— Хоча б чесно, — прикушую нижню губу. — У дитинстві по супутниковому телебаченню йшов мультфільм про чарівниць. Я його ніколи не дивилася, лише мигцем. Чомусь у тому віці мене таке не цікавило. Одна з героїнь того мультфільму керувала водою. І я б назвала її здатність, але навіть не знаю, як звуть ту героїню. 

— Думаю, її ім'я не так важливо, — замислюється Рома, потираючи потилицю. — Посил я зрозумів.

— Але, — підношу вказівний палець догори. Упевнена, що очі в цю мить сяють підступним блиском. — Зараз у моїй голові спливли ще спогади, і я можу набагато точніше відповісти на запитання. 

— Це вже цікавіше, — Рома продовжує підтримувати зоровий контакт протягом усієї розмови. — Валяй.

— Може, ти пам'ятаєш серіал про русалок? — трохи збентежено запитую.

 Раптом, хлопчики таким взагалі не цікавляться.

— Припустимо, — погоджується він.

— Так от, я його обожнювала. Моєю улюбленою героїнею була Емма, яка мала вміння заморожувати воду. Ось, я б обрала таку здатність, — аж полегшено видихаю, ніби щойно поділилася найбільшою таємницею у своєму житті.

 На обличчі Баринова з'являється незрозуміла посмішка.

— Що? — спантеличено запитую я.

 Невже, буде з мене сміятися?

— Мої здібності крутіші за твої, — хмикає він, і на губах з'являється самовдоволена усмішка.

— З чого раптом? — охаю, округляючи очі.

— Я можу заморожувати все навколо, а ти лише воду.