Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

Мене завжди дивувало жіноче суперництво. Не розумію, чому деякі дівчата бояться знайомити свого хлопця з симпатичною подругою, переживають, що чоловіка зваблять та заберуть собі, наче він тупий безвольний баранець. Завжди дивуюся, коли однокурсниці починають хвалитися сумнівними досягненнями: знай, у мене є хлопець, мене трахають, мене дивують подарунками, скоро заміж покличуть, ось, заздри мовчки. І дивляться дикими очима, в яких я бачу гордість і безглузде бажання самоствердитись за рахунок чоловіка. Тільки десь у глибині ховається страх — безглуздий страх втратити свого нареченого та перетворитися на самотню стару діву. Начебто вся цінність жінки досі визначається наявністю біля неї чоловіка.

З цього страху і виникає суперництво: в інших дівчатах бачать не майбутню найкращу подругу, а конкурентку, яка вкраде твого бойфренда. Таких жінок мені хочеться погладити по голові та пояснити: ніяка красуня не звабить твого хлопця без його згоди. Навіщо взагалі ти зустрічаєшся з чоловіком, якщо вважаєш його хтивим тупим козликом?

Звичайно, жінки не завжди суперничають через чоловіка, але часто все зводиться до магічного члена. Я цього ніколи не розуміла. І взагалі вважаю, що дівчатам потрібно підтримувати одна одну. Повинна ж існувати на світі жіноча солідарність!

Не люблю плітки, заздрість і пасивну агресію. Тому я дружу лише з Ксюхою. Інші знайомі швидко зливаються, коли я не підтримую їхні натужні розмови про щастя регулярного сексу та техніки утримання чоловіка. Напевно, мені просто не щастить зі знайомими.

Я ковтаю терпке смачне вино і дивлюся на Романа, який привітно посміхається рудоволосій Олександрі. Я не заздрю ​​їй, не розглядаю прискіпливо-оцінювально — так, вона гарна, ну і що? Навпаки, моє почуття прекрасного тріумфує. Мені подобаються харизматичні, впевнені в собі люди. Буде чудово, якщо вони з Романом зійдуться — прослизають мазохістські думки в моїй голові.

Треба б поїсти, бо вино в голову вдарило. Я замовляю сирну тарілку, краєм вуха прислухаючись до розмови за сусіднім столиком. Поки що все стандартно: Роман ставить дівчині питання про її життя, вона з посмішкою потягує кислотно-оранжевий коктейль і розповідає про свою роботу, хоббі й останнє переглянуте кіно.

Спілкування триває вже близько години. Я жую сир, допиваю третій келих вина і переглядаю стрічку твіттера. Тихенько хихикаю над найсмішнішими записами, коли раптом відчуваю настирливе поколювання на потилиці. Скидаю голову — так і є, Роман пропалює мене задумливим поглядом, коли Олександра продовжує про щось говорити і нахиляється до нього. Наче в уповільненій зйомці я спостерігаю за класичною картиною: дівчина накриває долоню Романа своєю, малює вказівним пальцем кола на його руці і призовно усміхається.

І я б спокійно сплатила рахунок і повернулася до гуртожитку, щоб оплакати свою нещасливу закоханість, але вчасно помічаю незадоволену емоцію Романа: куточок його губ злегка сіпається, очі німіють і втрачають блиск.

— Олександро, з тобою було приємно провести час, але до продовження я не готовий, — безбарвно вимовляє він.

— Так я теж не маю бажання продовжувати нашу зустріч... завтра. А сьогодні можна розслабитись у мене вдома, — і Олександра облизує губи. Виглядає це еротично і зовсім не вульгарно. Якби я був чоловіком, навряд чи встояла б.

— Цього не буде, — відповідає Роман і кличе офіціанта, щоби розплатитися за вечерю. — І рахунок цієї дівчини теж принесіть мені, — вказує він у мій бік.

— А я дивувалася, чому ти весь час на білявку дивишся, — анітрохи не засмутившись, усміхається Олександра. — Що ж, прикро, ти мені одразу сподобався. Спасибі за вечерю, бажаю вам гарного вечора.

У її словах немає злості чи заздрощів, вона лише іронічно посміхається нам і першою залишає ресторан. Напевно, в іншій ситуації ми б із нею потоваришували.

— І чому ти відмовився? — питаю, коли ми виходимо надвір.

— Не виникло трепету, мурашок, спеки в грудях та іншої дрібниці, про яку ти говорила, — знизує плечима Роман, ховаючи погляд.

— Серйозно? З такою чарівною красунею?

— Так. Чому ти дивуєшся?

— Ну якби я пішла на побачення з кимось на зразок Бенедикта Камбербетча або Девіда Теннанта, думаю, я би відчула потяг.

— Тепер я знаю, які чоловіки тобі подобаються, — хмикає Роман, відчиняючи двері автомобіля. — Тебе в гуртожитку хтось чекає? Сусідки?

— Ні. А чому ти питаєш?

— Чи не хочеш і сьогодні в мене переночувати? — холодним голосом цікавиться Роман. Начебто йому все одно, що я відповім, або навпаки — настільки важливо, що він спеціально говорить найбайдужішим тоном.

— Навіщо?

— Мені подобається проводити з тобою час, — крізь зуби, неохоче відповідає Роман. — Та й завтра друге марне побачення відбудеться, ти на нього теж підеш, то навіщо їздити туди-сюди зайвий раз?

— У другій твоїй фразі мінімум сенсу, але я прикинусь, ніби нічого не чула, — застібаю ремінь безпеки і повертаюся до похмурого Романа: — Давай заїдемо в гуртожиток, я хоча б зубну щітку та чистий одяг візьму.

— Окей.

Клянуся, в куточках його губ я бачу ледь стримувану посмішку. І це мене тішить.