Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

— Сашко, якщо ти про те, що я подумав, то хочу… Дуже хочу. Ти мені подобаєшся. Але не зараз. І вже точно не в цьому паскудстві. Така красуня як ти гідна найкращого. Зачекай пару днів. Виберемося звідси, знайдемо собі кращий дім… Облаштуємося. Отоді й повернемося до цієї розмови. Якщо не передумаєш.

Вгадав… Це не почуття, лише бажання догодити. Тож дівчина полегшено зітхнула, розслабилася і пригорнулася ще щільніше. А там і засопіла розмірено. Ось і добре. Добраніч. Щось мені підказує, що завтрашній день буде не менш менінгітним. Цвях не відстане, Алтай чекає на здобич, і завдання не виконане… З відпущених сорока восьмої години вже майже доба минула, а я досі не маю уявлення, хто насправді прикінчив сержанта, і з якого боку під'їжджати з цим до Возгена.

Можна, звичайно, метатися по кімнаті, зображуючи розумовий процес, але щось мені підказує, що від доброго та міцного сну користі буде більше. Так що, добраніч. Ранок вечора мудріший.

Незважаючи на нічне вторгнення та ниючу щелепу, виспався чудово і прокинувся повний сил. Якийсь час лежав, милуюсь сонним обличчям Горобчика. Уві сні дівчинка здавалася ще зовсім дитиною, тож навіть стало трохи соромно за ті думки, що відвідували мене минулої ночі. Незважаючи на те, що Саша сама запропонувала. Ні, взагалі-то я відчував плечем і стегном цілком дорослі округлості, але прямо зараз вона викликала в мені почуття дуже далекі від пристрасті.

— Чого?

Дівчина, мабуть, відчула погляд і прокинулася.

— Нічого. Любуюсь…

— Ааа… — Сашка трохи почервоніла. — Ну, це безкоштовно… Що робити збираєшся?

— Полювати…

— Може, не варто щодня? Потрібно сили берегти. Тобі коли кров здавати?

— До речі, добре що нагадала, — плеснув себе по чолі. — Вчора забув сказати. Загалом, я домовився зі «Злиднями»… що, поки вбиватиму в день хоча б по десятку щурів, нам з тобою не треба здавати кров.

Від почутого Саша навіть сіла і якийсь час дивилася недовірливо.

— Жартуєш?

— А схоже?

Дівчина похитала головою.

— Ось і я про це. Тож усе як і вчора. За тобою прибирання. Не забула, що Цвях погрожував знову прийти? Куртку цю, теж, сховай кудись… на якийсь час, поки все втрясеться. Ну, а я на промисел. До Возгена сьогодні не ходи. Мені однаково здобич здавати. Заодно і на вечерю прихоплю чогось смачненького. Але, якщо, раптом, щось знадобиться… чи дуже захочеться… ось, тримай… — простяг Сашка п'ять мідяків. Міг би й більше, але шикувати ще зарано. Спочатку треба, щоб усі довідалися, що я тепер офіційний мисливець «Злиднів».

— Добре… — дівчина потяглася до мене, явно збираючись поцілувати, але, як і тоді, у харчевні, в останню секунду засоромилась і лише тицьнулася носом у щоку. Але я не розгубився. Обійняв, притяг до себе і смачно цмокнув у губи.

Сашка пахла молочним коктейлем. Мама робила такий із згущеного молока та варення. Дуже давно. У минулому житті… Смачно.

«Данж «Підвал». Увага! Ви заходите на ворожу територію! Увага! Ви вже втретє вступаєте до локації «Підвал». Коефіцієнт отримання досвіду знижений до 0,5. Нагорода звичайна. Рівень мобів підвищений у 2-2,5 рази!»

Двері піддалися несподівано легко. Приготувавшись долати опір, я мало не впав, коли вони відчинилися. Притерлися чи що?.. Та й то, раніше роками ніхто не чіпав, а за останню добу тільки я разів десять відкривав і зачиняв.

Виявилося, не лише я…

Ледь увійшов, пристосовуючись до напівтемряви, як ззаду почувся шурхіт, а потім потужний удар по потилиці, аж іскри в очах блиснули, кинув мене вперед і на коліна. Потім прилетіло ногою в спину. Третій удар, оскільки я й так падав, вийшов змазаним.

— Ось ти й попався, чмошник…

Хоч у голові й дзвеніло, голос Цвяха я впізнав.

— Сам розкажеш, що з Лосем та його хлопцями зробив чи ще врізати? Що тут за хрінотінь коїться?

Чорт! Якщо вони чекали на мене в підвалі і не стали підніматися до квартири, значить, щось тут знайшли. Щось, що залишилося після зубів щурів, а я не помітив.

— Ви хто?! Що вам потрібно? — вдаю, що не впізнав. — Майте на увазі, я на Алтая працюю.

— Ти? — зареготав Цвях. Мене схопили за руки та поставили на ноги. — Чуєш, придурок, ти кому цю туфту впарюєш? Де Алтай, і де ти, братерське чувирло.

— Я правду ка… — удар кулаком обірвав слова.

Трясця, дістали! Годі вже мене бити! Якби не бажання розійтися краями, я б вас уже в рядок складав.

— Заткнися, гівнюк! Говори, де Лось? Чому я вчора бачив у тебе його куртку, а сьогодні тут знайшов ось це?

Мені під носа сунули якусь залізну пластинку, найбільше схожу на пряжку від ременя.

— Рахую до трьох і, якщо не почую відповіді, Милиця зламає тобі ногу. Раз…

На жаль, по-доброму, схоже, не вийде.

— Відпустіть, скажу…

— Тебе що, за язик тримають?

— Показати треба ...