Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Велівера вручив Ліїн келих вина, взявши його на маленькому столику, і, не давши відпити, кинув туди жовту горошину, котра миттєво розчинилася.
— Що? — роздратовано спитала Ліїн.
— Антидот.
— Що?!
— У вино підмішують афродизіак, щоб веселіше було. Сильний.
— Ага, — тільки й змогла сказати Ліїн. — І вони про це знають? — кивнула на людей, що грали в карти.
— Звичайно. По це й приходять. Гостроту відчуттів підвищують.
— Зрозуміло, — сказала Ліїн і тихо пробурмотіла: — Ідіотизм.
Далі веселіше не стало. Хоча люди навколо веселились без видимих причин. Карти невдовзі були покинуті і почалися танці. Жінки лихоманно трусили спідницями, чоловіки намагалися їх ловити то за руки, то, падаючи на підлогу, за ноги. Дехто взагалі пішов на другий поверх, як здогадувалася Ліїн, до окремих кімнат.
— Мабуть, у вині не лише афродизіаки, — пробурмотіла вона, спостерігаючи за веселощами.
Велівера загадково посміхнувся, а потім нахилився і інтимно прошепотів у вухо:
— Час.
Ліїн мало не підстрибнула. Якось вона забула, що прийшли вони сюди не для того, щоб спостерігати за безпричинними веселощами.
Не встигла дівчина налаштуватися, як змій одним спритним рухом звалив її на плече і потяг до сходів.
— Гей! — обурилася Ліїн.
— Краще мовчіть, — лагідно промуркотів капітан, і дівчина задумалася, а чи не забував він кидати жовті горошини у свої келихи? Згадати не виходило, вона надто мало приділяла йому уваги, намагаючись зрозуміти, чому більшість знайомих чоловіків мріяли потрапити в Білячий дім?
Велівера тим часом практично злетів сходами під схвальні вигуки знизу. На мить завмер, дочекавшись поки якась парочка зачинить за собою двері однієї з кімнат і рішуче потяг Ліїн до сусідніх. Там він скинув її на ліжко і почав розстібати ґудзики піратської куртки.
— Проковтніть кілька жовтих горошин, — сказала Ліїн.
— Навіщо? — поцікавився капітан, окинувши її поглядом.
— Ага, — тільки й змогла сказати дівчина, відчувши себе не дуже розумною.
Велівера стягнув розшиту сріблом куртку, залишившись у непримітній сірій сорочці. Поверх куртки, що валялася на підлозі, кинув шкіряну смугу, що ховала під собою пояс-меч, і пішов відчиняти вікно.
— А я? — запитала Ліїн. — Що мені робити?
— Стогнати, — коротко відповів Велівера і додав: — Двері замкнені, і ніхто сюди не потрапить.
— Як стогнати? — не повірила своїм вухам Ліїн.
— Пристрасно, — сказав капітан і зник за вікном, залишивши її сидіти в масці і шикарній сукні на ліжку, і ошелешено кліпати очима.
Ні, вона не думала, що Велівера візьме її з собою вбивати зло. Та вона б і не погодилася на це, зараз вона хіба що муху зможе вбити, та й то не гарантовано. Але кидати її ось так одну, беззахисну, коли в будинку повно чоловіків, котрі напилися вина зі збуджуючим зіллям — зовсім несподівано.
— Змій, — зашипіла Ліїн. — Уб'ю. Ні, отрую, ось вийду за нього заміж і отрую в першу шлюбну ніч. Або каструю, його ж мечем. Або ...
Об двері стукнулося щось велике, а потім зашкрябалося і посмикало ручку. За дверима верескливо засміялася жінка, а чоловік голосно заревів:
— І тут зайнято!
І Ліїн протяжно застогнала, підозрюючи, що зараз вони піднатужаться, увійдуть, а вона тут зовсім одна, беззахисна.
Смикати ручку перестали і, схоже, взагалі пішли. А Ліїн стукнула по ліжку кулаком і почала подумки вигадувати кари для змія. Але всі вони здавалися дрібними, жалюгідними і недостатніми для задоволення спраги помсти.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало», після закриття браузера.