Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Якби ж то я могла тоді йому допомогти! Але тоді я була надто розгублена, щоб зрозуміти, як треба розчищати шлях для того, хто йде за тобою. Я навіть не усвідомлювала, що то мій обов’язок. Тепер я це знаю. Ми всі знаємо. Кожен із моїх братів і сестер допомагав розчищати шлях для племінників і племінниць, які йшли за нами.

Ми з чоловіком перетворили третій поверх нашого старого будинку на стартовий майданчик — спочатку для власних дітей, а потім для нашої племінниці Рейчел, яка покинула роботу в Дейтоні й переїхала до Клівленда. У результаті вона отримала роботу в «Залі слави рок-н-ролу». У неї з’явилася власна квартира, вона зустріла своє кохання і зараз мешкає неподалік разом із чоловіком та сином.

Мій племінник Майкл готується захищати докторську дисертацію. Він знає, що це можливо, бо його тітка теж отримала ступінь доктора наук. Його сестра Лія грала в оркестрі у Ґарреттсвіллі, Огайо, де населення становить лише 2329 людей. У результаті вона стала музикантом духового оркестру університету Нотр-Дам і виступала на національному телебаченні перед мільйонами глядачів. Вона щойно отримала диплом магістра за спеціальністю «танцювальна терапія» в Бостоні. Її брат Люк брав участь у виставах шкільного театру, а потім провів одне літо з нами, працював у театральному таборі й написав п’єсу. Протягом ще одного літа він вивчав театральне мистецтво в студії Стелли Адлер у Нью-Йорку. Він закінчив Університет Болдвіна Воллеса за спеціальністю «театральне мистецтво».

Я й досі в захваті від того, що всі десятеро моїх братів і сестер поїхали з рідного дому і втілили свої мрії в життя. Є гарне прислів’я, яке описує кожного з них: «Цілься в Місяць — навіть якщо не влучиш, то принаймні опинишся серед зірок». Для мене вони — зірки, які сяють для наступного покоління майбутніх зірок.

Урок 28

Якщо хтось іде іншим шляхом, це не означає, що він заблукав

Коли моїй доньці виповнилося 23 роки, у неї почалася депресія.

Подруга, яка жила на Мангеттені, розповідала, що планує переїхати до Лос-Анджелеса. Ще одна подруга, яка виросла в Кенті, збиралася до Атланти. Двоє її друзів збиралися одружитись і думали тільки про свої стосунки. Подруги з дітьми поринули в материнство.

Ґабріель відчувала, що застрягла в «кризі чверті життя». Ця криза може настати після досягнення 20-річного віку, коли ти намагаєшся зрозуміти, чого хочеш від життя, і чуже життя завжди видається кращим, аніж твоє власне. Спочатку я думала, що в такій непростій ситуації опинилася тільки моя донька. Та потім вона показала мені анонімний електронний лист, який її друзі надсилали одне одному. Він давав відповідь на питання: «Як зрозуміти, що ти подорослішав?»

«У твоєму холодильнику більше їжі, аніж пива. У ліфті ти чуєш свою улюблену пісню. Тепер ти не пам’ятаєш, о котрій годині зачиняється служба доставки „тако“. Ти більше не лягаєш подрімати після обіду до шостої вечора. Твої канікули тепер тривають не 130 днів, а тільки 7».

Останнє твердження просто вбило мою доньку. Вона працювала щоліта — над своєю засмагою. Уперше в житті вона мала роботу з дев’ятої до п’ятої і не могла засмагати між дванадцятою і другою годинами дня. Робота їй подобалась, однак її жахала думка, що тепер вона працюватиме за таким графіком до кінця свого життя. Я пам’ятаю той день, коли вона усвідомила, що закінчила школу, і спитала: «Ти хочеш сказати, що тепер мені доведеться працювати протягом усього літа до кінця життя?»

Моя донька закінчила коледж і заручилася з гарним хлопцем. Вона планувала знайти перспективну роботу, на якій могла б застосувати свій диплом з комунікацій (на її навчання ми витратили 50 тисяч доларів), і жити з нами, заощаджуючи гроші на весілля, що мало відбутися восени. Кажуть, що життя — це те, що трапляється з тобою, коли в тебе зовсім інші плани. Трапилося життя. Через чотири місяці вона звільнилася з роботи, де доводилося працювати по 12 годин на день, тоді як оплата була стандартною — за 8-годинний робочий день. А потім, у якусь мить між орендою залу для церемонії та вибором весільної сукні, вона вирішила, що не готова виходити заміж, і повернула обручку.

Ґабріель знайшла нову роботу, але й гадки не мала, що буде далі. Вона шукала квартиру, але могла дозволити собі небагато. Усіляко намагалася вибудувати своє життя, однак його не вдавалося розпланувати. У цілому ж вона просто пливла за течією.

Я спробувала стати їй якорем, однак це тільки заважало їй рухатися вперед. Мені було приємно, що вона жила вдома і ми могли разом переглядати серіал «Друзі», експериментувати з новими рецептами страв і ходити на довгі прогулянки. Одного разу я злякалася, побачивши, що вона шукає рейси до Атланти та Нью-Йорка. Я хвилювалася, що вона може піддатися спокусі переїхати, і запропонувала їй для початку знайти квартиру тут.

— Я не хочу застрягнути в цьому містечку на все життя, — зітхнула Ґабріель.

Застрягнути в цьому містечку? Я нагадала їй, що це Клівленд — місто можливостей, «Залу слави рок-н-ролу», фешенебельного району Флетс, команди «Cleveland Indians», а не якась діра, де нема чого робити. Вона закотила очі. Будь-яке місто, де живуть твої батьки, — це маленьке містечко.

Якщо доросла людина надто довго живе в батьківському домі, вона може деградувати. І її батьки теж. Якщо надто довго опікуватимешся дитиною, це може зашкодити її соціальному життю, знищити мотивацію до розвитку. Я думала, що допомагаю доньці з «фінансовою подушкою». З’ясувалося, що вона від неї задихалася. Я хотіла сказати їй, що це нормально — зазнати невдачі, ризикнути, вибрати щось — місто, кар’єру, хлопця — і будувати своє життя. Воно не буде ідеальним. Ніхто з нас не живе ідеальним життям.

Життя — це суцільний хаос. Плани на наступні п’ять років переоцінюються. Більша частина з того, що я планувала протягом життя, так і не здійснилася. Більша частина з того, що здійснилося, не була запланована. Та в результаті моє життя виявилося набагато кращим, аніж я будь-коли могла уявити. Одного дня моя донька усвідомить, що світ належить їй. Але тоді перлини моєї мудрості були їй не потрібні. То