Читати книгу - "Гра почалась, Євгеній Шульженко"

День 47

Ранок був безрадісним, сонним, після безсонної ночі в гіпермаркеті. Мілана з самого світанку була абсолютно без настрою. Єдина хто точно не падав духом, то це Аліша, висловуха кішка голубого відтінку. От вона стрибала собі в травичці, вишукувала комах в землі, ловила їх лапами та відпускала. Не дивлячись на те, що Аліші було цілих одинадцять років, вела вона себе інколи як маленьке кошенятко. Саме це підштовхувало хлопців та дівчат, а особливо Мілану, тихенько всміхатись.

            Нічні пригоди закінчились, плем’я з гордістю охороняє свою здобич, їм не соромно було повертатись додому, до своєї фортеці. Нічні вилазки стали необхідністю, тому як майже всі найближчі магазини були захоплені дикунами з інших племен чи просто груп дітей. Та щоб не викликати конфліктів, потрібно було діяти вночі. До того ж, про доступ до гіпермаркету ніхто досі не знав. Він був лише у племені Зодчих.

            Мілана вийшла до сонечка, на відкриту місцину. Обережно оглянула все по сторонам, потягнулась. Потім підійшла до Аліши, почухала кицю за вушком. Та потягнулась до руки Мілани та замуркотіла у відповідь. Перекинувши палицю в іншу руку, Мілана підійшла до невеликого дерева, що виросло поряд з шино монтажем. Саме в цьому місці, за будівлею, розвідники виривали ямку, щоб перебратись на закриту територію гіпермаркету.

            Саме в цей час на великому перехресті мала пробігати велика зграя собак. Такі зграї стали величезною проблемою племені. Останній раз запам’ятали всі.

            Щодо тепер, поки зграї видно не було. В будь-яку хвилину можна рушити додому. Але було дуже страшно. Продуктів набрали дуже багато, принести їх через дорогу потрібно було з двома зупинками на відпочинок. За цей час могло статись що завгодно. А враховуючи, що собаки бачать дуже далеко та мають надзвичайний нюх – йти на такий ризик було дуже небезпечно. Загін мав дочекатись, поки зграя пройде свій постійний шлях.

Мілана, скільки ми ще будемо чекати? - занила Христина, яка не дуже й хотіла в цей раз йти за продуктами. Христино, перестань нити, набридло вже, - тільки й огризнулась Мілана, - ти знаєш, що ми тут стирчимо тому, що саме в цей час собаки мають перетинати цей шлях Знаю, та зараз їх нема, - Христина вже не нила, але мала щось відповісти, - може ми швидко проскочимо? Як ти собі це уявляєш?, - здивовано глянула Мілана на подругу та розвела руки, - З нами п’ятеро хлопців, троє з котрих як тільки бачать собак то просто починають плакати?! Ні, ми сидимо та чекаємо тут! Краще йди та передивись всі пакети. Все має бути запаковано, пакети не мають бути з дірками. І головне, щоб за нами не почали слідувати коти.  

Аліша, наче розуміючи людські слова, вмить стала на всі чотири лапи, підійшла до Мілани впевнено та войовничо. Сіла поряд та почала уважно дивитись по сторонам. Коротке мяу більш за все казало про те, що ніяких котів навколо немає та цю небезпеку можна ігнорувати.

Аліша, ти найкраща киця в світі!, - вже м’яко мовила Мілана, обнявши Алішу, - І чому ж раніше ми з тобою не були подружками?

Ілля, який був також в цьому загоні, підійшов до дівчат. Руку в карманах, хода повільна та впевнена. Хлопець всім видом показував, що він байдужий до небезпеки. Голосно та театрально позіхнувши, хлопець взяв Мілану за руку.

Мілана, я сам візьму один пакет та віднесу його через все перехрестя, - заявив Ілля, - собак вже не буде. Сьогодні вони явно побігли іншою дорогою. Не будемо витрачати час, та й їсти вже дуже хочеться. Соня напевно вже наготувала нам гречки з м’ясом.

Мілана фиркнула та скинула руку Іллі.

Як хочеш. Ти йди, а ми трохи посидимо, почекаємо.

Ілля сприйняв таку відповідь як образу, насупився та схопив самий великий пакет. Пихтячи та червоніючи, він потягнув пакет вперед. Один з його друзів, Тимофій, підскочив, вхопив свою палицю та нагнав Іллю. Тимофій був не дуже високим та руки були довгі. Поправивши штани, схопившись кожен за окрему ручку пакету, вони потроху пішли в сторону перехрестя.

Перехрестя на вулиці Сосніних було одне з найбільших на всій Борщагівці, тому перейти його швидко не вийде ніяк. Потрібно було бігти дуже швидко. А з такою ношею, хлопці не могли цього зробити. Вони потроху тягнули пакет через трамвайний шлях до пішохідного переходу. Далі був сквер, де зазвичай розвідники відпочивали. Вони все далі віддалялись від інших, та навіть на такій відстані було видно як піт котиться великими каплями по їхнім рукам та шиї.

Хвилин за двадцять Ілля та Тимофій перейшли дорогу, зупиняючись як мінімум рази три. Собак видно не було. Мілана, хоч і не подавала виду, та про себе дуже за них хвилювалась та підганяла. Кожну секунду їй здавалось, що ось на горизонті з’явиться зграя. І тоді хлопцям дуже попаде. Єдине що вони зможуть зробити – це кинути пакет та бігти, як тільки зможуть. До того ж, в таких випадках, всі розвідники домовились, ні в якому разі не бігти в сторону дому. Собаки не мають розуміти, де саме знаходиться табір племені Зодчих.

Собаки хороші та добрі, коли вони не в великій зграї, до того ж, коли вони не дуже голодні. Колись по телевізору показували, що ці тварини дуже небезпечні в такому стані. Отримати укус цієї тварини дуже не хотілось би. Лікарні не працюють, Вожаті не вміють лікувати, лише протерти антисептиком та намотати бинти. Але знову згадалась Світланка. Питання лікування не раз лізло в голову Мілані, але що вона могла з цим зробити? Не можливо навіть в інтернеті глянути, бо світла немає вже дуже давно. Та і інтернет зник ще з самого початку. Які ліки приймати, як рану доглядати – не відомо. Мама та тато завжди знали, що треба зробити. Але зараз вони не допоможуть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍