Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

— Тобто ви більше не робили такого?

— Ми стали розумнішими, — ухильно відповів Вадим, обмінявшись усмішкою з Вірою. — Але авантюр все одно вистачало.

Ростислава примружила очі, наче намагалася зрозуміти, чи можна йому вірити, а потім радісно заявила:

— Колись розкажете ще одну історію!

— Обов’язково, — пообіцяв Вадим, кинувши швидкий погляд на Віру, яка все ще мовчала.

Ростислава задоволено пирснула, а Віра лише хитнула головою, усвідомлюючи, що, хоч і не хоче цього визнавати, але ця розмова змушує її відчувати себе не такою чужою серед них. І змушує частіше дивитися на Вадима, ніж вона хотіла б.

— Ну що, командире, пора додому, — Вадим підхопив Ростиславу на руки, а вона голосно розсміялася.

— Я не командир, я принцеса!

— Точно, пробач, ваша світлість.

Віра, котра йшла поруч, усміхнулася. Вона вже й забула, як легко Вадим знаходить спільну мову з дітьми. Колись давно вона мріяла, що він так само триматиме на руках їхню…

«Годі.»

Вони швидко дійшли до квартири Аліси й Тихона. Віра залишилася всередині чекати на них, а Вадим, коротко попрощавшись, пішов.

— Тьотю Віро, а дядько Вадим тепер буде з нами гуляти?

Віра сіла поруч із дівчинкою і легенько поправила їй волосся.

— Не знаю, котику.

— Але ж він хороший.

— Так, хороший… — Віра задумливо глянула у вікно, де вже майже зникла в темряві постать Вадима.

Він повернувся, і тепер їй доведеться якось із цим жити.

Телефон завібрував у кишені, і Віра, м’яко відсунувши від себе Ростиславу, підняла слухавку.

— Привіт, принцесо, — голос Марка був, як завжди, легким і трохи насмішкуватим.

— Привіт, — відповіла вона, намагаючись тримати голос рівним.

— У мене тут ідея… Як щодо вечері разом? Просто ти і я. Без натовпу, без зайвих розмов.

Віра на мить заплющила очі. Серце ще билося надто швидко після зустрічі з Вадимом, і їй конче потрібно було відволіктися.

— Чому б і ні, — сказала вона, навіть не роздумуючи.

— Оце мені подобається. Я заберу тебе о сьомій.

— Домовились.

Вона поклала телефон і подивилася на Ростиславу, яка уважно спостерігала за нею.

— Ти радієш?

— Не знаю, — Віра усміхнулася і обійняла дівчинку.

Залишатися наодинці зі своїми думками було небезпечно. Побачення з Марком — ось що їй зараз потрібно.