Читати книгу - "Срібний трон"

став душити. Голова змії була зовсім близько від обличчя принца. З пащі висовувався страшний роздвоєний язик, але принца він не діставав. Принц відвів руку з мечем для замаху. Тим часом Бяклі і Трясогуз оголили свої мечі й кинулися йому на підмогу. Усі три удари обрушилися майже одночасно. Меч Бяклі ковзнув лускою, навіть не заподіявши зміюці жодної шкоди, але удари мечів принца і простоквака обидва припали прямо в шию. Та навіть це не вразило змію на смерть, хоча вона й послабила обійми навколо грудей та ніг Риліана. І лише повторними ударами їм вдалося відтяти їй голову. Чудовисько, вже мертве, ще довго звивалося кільцями, здригалося та сіпалося. Ви навіть уявити собі не можете, до чого це було бридке видовище!

Принц, віддихавшись, у першу чергу, всім подякував. Троє змієборців довго стояли мовчки, приходячи до пам’яті. А Джил сиділа й собі думала: «Ой, тільки б не знепритомніти… хоча б не розревітися…»

– За мою матір, королеву, відплачено, – нарешті промовив Риліан. – Авжеж, це та сама зміюка, яку я марно переслідував біля струмка в лісі на півночі Нарнії багато років тому. Подумати лише, всі ці роки я був невільником – і в кого! – у вбивці моєї матері. І все ж, я радий, що врешті-решт підла чаклунка опинилася в зміїній шкурі, тому що підняти руку на жінку я б не зміг, це не в моїх правилах. Та що таке з нашою юною пані? – Він мав на увазі Джил.

– Спасибі, не хвилюйтеся. Уже все до ладу, – відповіла бліда дівчинка.

– Мила пані, – звернувся до неї принц і низько вклонився. – Ви дуже мужняя і отже, без сумніву, шляхетного походження. Ну, що ж, друзі, в кубках залишилося трохи вина. Давайте вип’ємо, поклянемося у вічній дружбі, і – в путь-дорогу!

– А що, ваша високість, думка непогана, – підтримав його Бяклі.

Розділ 13

Підляндія без королеви

Усі згодились, що потребують, за висловом Бяклі, «коротенького відпочинку». Чаклунка замкнула двері та звеліла землюкам її не турбувати, тож можна було не остерігатися, що хто-небудь вдереться всередину та завадить їм. Першим ділом вони взялись за обгорілу лапку Трясогуза. З опочивальні принца принесли дві чисті сорочки, розірвали на вузенькі бинти та, змочивши їх рослинною олією з обіднього столу, отримали щось на кшталт медичних пов’язок. Забинтувавши лапу Трясогуза, всі зібрались до стола поснідати перед довгою дорогою й обміркувати, як їм краще вибратися із Підляндії.

Риліан розповів, що існує багато шляхів та отворів на поверхню – йому самому доводилось підніматися більшістю з них; але лихо в тому, що жодного разу йому не дозволяли виходити наодинці – він завжди супроводжував чаклунку, а діставатися цих лазів треба човном через Морочне море. А хто знає, як вчинять землюки, якщо він зайде до гавані сам, без чаклунки, а натомість у супроводі чужинців, і накаже закласти корабель? Вірогідніше за все, почнуть розпитувати – і тоді чекай лиха. З іншого боку, було ще одне рішення: підкоп, крізь який чаклунка збиралася напасти на Білий світ, був на цьому березі, зовсім близько. За словами принца, роботу над ним було майже завершено. Щоб опинитися під синім небом, лишилось прорити якихось два-три лікті. Можливо, саме в цю мить і працювали над його завершеням. Не виключено, що чаклунка для того й повернулася, аби сказати йому про це, а після того розпочати напад. Навіть якщо це не так, вони й самі в змозі за кілька годин прорити останні кілька ліктів, лише б дістатися туди без перешкод, та ще бажано, щоб у тунелі не було охорони – в цьому й полягали значні труднощі.

– Якщо хочете знати мою думку… – почав був Трясогуз, та Бяклі перебив його:

– Прислýхайтеся лише, що це за галас?

– Щойно хотіла спитати те саме, – обізвалася Джил.

Тепер усі почули якийсь шум. Він зростав так помалу, що важко було сказати, коли саме він привернув увагу. Спершу вони почули тихе гудіння, наче хтось розбурхав бджолиний вулик десь неподалік; невдовзі воно стало схожим на глухе плескотіння хвиль. Згодом щось гучно загрюкало та загреміло. І ось раптом почулись і крики, і ще якийсь галас, схожий на могутній рик.

– Клянуся Левом! – вигукнув принц Риліан, – Схоже, що ця німа земля нарешті заговорила.

Він встав, підійшов до вікна та відсунув штори. Усі скупчились навколо нього, повитягувавши шиї.

Першим, що привернуло увагу, було величне вражаюче червоне сяйво. Воно відкидало кривавий відблиск на підземелля на тисячі ліктів угору – вони навіть спромоглись розгледіти скелясту стелю, яку темрява ховала з того дня, коли було створено світ. Те сяйво полум’яніло десь на іншому краю міста, на його тлі чорніли силуети величезних будівель. Але декілька вулиць, що вели до палацу, були осяяні цим світлом. І на цих вулицях коїлось щось неймовірне. Умить щез великий натовп мовчазних тролів. А замість нього метушились чиїсь поодинокі силуети або ж невеличкі групки – по двоє чи троє. Поводилися вони так, ніби намагались лишитися непомітними: таїлися в тіні, за колонами або в під’їздах, намагались якомога швидше перебігти через відкриті місця до нових сховищ. Але найчуднішим для тих, хто розумівся на землюках, був галас: їхні гучні голоси та тупіт було чути звідусіль. А з боку гавані чувся оглушливий гуркіт, котрий сильнішав та ширився і вже стрясав усе місто.

– Що скоїлось із землюками? – здивувався Бяклі. – Чи це вони репетують?

– Навряд чи, – засумнівався принц. – За всі роки мого полону я щось не чув, щоб хтось із цих негідників бодай хоч раз підвищив голос. Певно, то знов якесь чаклунство.

– Що це там за червоне сяйво? – спитала Джил. – Чи, бува, не пожежа?

– Як на мене, – відповів їй Трясогуз, – то це вогонь із надр землі. Схоже на те, як народжується новий вулкан. Не здивуюсь, якщо ми перебуваємо в самому його жерлі.

– Погляньте он на той корабель! – заволав Бяклі. – До чого ж швидко він пливе! І без весел…

– Дивіться, дивіться! – підхопив принц. – Він уже по цей бік гавані! Він пливе вулицею! Дивіться! Усі кораблі впливають просто в місто! Присягаюсь, то море підіймається. Нам загрожує потоп. Слава Аслану, що цей замок стоїть на горі! Але вода підходить із неймовірною швидкістю.

– Ох, що ж там скоїлося? – злякалась Джил. – Вода, пожежа, землюки на вулицях, що поводяться наче змовники…

– Та я ж тобі цілісіньку годину тлумачу! – аж підскочив Трясогуз. – То, певно, чаклунка наклала закляття, щоб – варто їй загинути – разом із нею зникло й королівство!