Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

У його повідомленні не знайшлося нічого нового. Тут кепсько, це я знав і з власного досвіду.

— Розкажи трохи детальніше.

— Я втягнув тебе в це, Джиме. Моя провина, що ми тут опинилися. Проте капітан Гарс заплатить. Навіть якщо нам не вдасться втекти звідси, ми помстимося йому. Якось ми поінформуємо Лігу про його злочини…

Оце «якось» засмутило Слона ще більше, і він сидів, безнадійно звісивши голову на руки. Я мовчав, чекаючи, що він от-от заговорить, як у давні добрі часи. Нарешті він випростався, і в мінливому світлі я побачив жадання помсти в його очах.

— Nil carborundum, Джиме. Не дозволяй негідникам зламати тебе. Ми потрапили якраз за адресою, щоб засвоїти цей урок. Спіовенте вперше вийшла на контакт з Лігою десять років тому. Планета перебувала в ізоляції від часу Катастрофи, і впродовж тисяч років тут ставало дедалі гірше. Це місце, де злочинці виявляють себе не з кращого боку, бо вони саме перебувають при владі. Божевільня, яку захопили навіжені. Тут верховенство анархії, а не закону. Ні, не так, на Спіовенте анархія виглядає, як пікнік бойскаутів. Я докладно вивчав систему управління цієї планети, коли розробляв власну філософію. Тут вийшло на поверхню все найгірше в людині, все, що домінувало у стародавні часи. Це неприйнятно з будь-якого боку. Втім, Ліга не може вдіяти нічого, крім безпосереднього вторгнення. Але вторгнення суперечить принципам Ліги. Сила Ліги тут обертається її слабкістю. Жодна планета чи планети не можуть атакувати іншу планету. А якщо все-таки атакують, то підлягають нещадному знищенню: війну сьогодні визнано поза законом. Ліга спроможна лише допомагати нещодавно відкритим планетам порадами і якимись речами. Ходять чутки, що тут є організація Ліги під прикриттям, яка працює на підрив цього суспільства зсередини. Проте, звичайно, Ліга ніколи цього не визнає публічно. Тож у нас проблеми, великі проблеми. Спіовенте — це криве дзеркало цивілізованого світу. Тут немає законів — винятково сила. Банди злочинців, яких очолюють Капо, як отой чоловік із мечем у дивакуватому костюмі, Капо Доссія, один із них. Кожен Капо контролює територію, яку може втримати. Його прислужники живуть із грабунку місцевих селян або з воєнної здобичі. На найнижчому щаблі цієї кримінальної соціальної драбини перебувають раби, тобто ми.

Слон вказав на наші кайдани, що викликали больовий шок, і засмучено стих. Я теж мовчав.

— А якщо поглянути на це з іншого боку? — зронив я, щоб розігнати відчай, який уже огортав нас.

— З якого іншого боку?

Я й сам не знав, але пристрасно правив далі:

— З кращого боку. Так, завжди знайдеться гарний бік справи. Наприклад, ми зараз далеко від Біт О’Хевен і наших проблем із поліцією. Це новий старт.

— Старт із дна помийної ями? Рабами?

— Правильно! Тому шлях тільки вгору!

Слон слабко всміхнувся на цей жарт, тож я поквапився продовжити:

— Наприклад, вони нас обшукали та забрали все. Все, крім цього. Я досі маю в черевикові невеликий сувенір із в’язниці. Ось!

Я дістав відмичку, й усмішка мого побратима поширшала.

— І вона працює. Дивись.

Я зняв свої больові кайдани й начепив їх знову.

— Тож ми втечемо, щойно будемо готові.

Тепер його кислу міну змінила широка посмішка. Він нахилився до мене й торкнувся мого плеча у пориві дружніх почуттів.

— Ти маєш рацію. Спершу ми будемо слухняними рабами. Вивчимо структуру цього суспільства, його ланки, виявимо, чи можливо переходити з однієї ланки до іншої, які джерела багатства тут наявні та як їх здобути. Щойно я з’ясую, де в цьому світі є приховані ходи, ми знову станемо щурами. Не сталевими, боюсь, а живими — пухнастими й зубатими.

— Щур — це завжди прекрасно. Ми повертаємось!

Нам довелося посунутися, бо на віз полетів перший із ящиків. Від удару віз затріщав і застогнав. Коли завантажили останній ящик, робітники залізли й самі. Я радів із поганої видимості: мені не хотілося розглядати цих бідолах зблизька. Троє нечесаних, брудних, неголених чоловіків, одягнених у лахміття (вони не мились уже давно, мій ніс одразу ж дав знати про це). Потім застрибнув четвертий чолов’яга, ще більший і ще огидніший за інших, хоч і в трохи кращому одязі. Він наблизився до нас, і я на додачу відчув його огидний сморід.

— Ви знаєте, хто я? Я погонич. Це моя ланка, і ви коритиметеся всьому, що я скажу. Перше, що я кажу: ти, старий, знімай куртку. На мені вона виглядатиме краще.

— Дякую за пропозицію, — відповів Слон найсолодшим голосом. — Але я, мабуть, відмовлюся.

Я знав, що він робить, і сподівався з честю виконати свою місію. Тут бракувало місця для розвороту, а цей бик удвічі важчий за мене. У мене є один удар, не більше, і цей удар має бути точним.

Наш погонич заревів від люті й кинувся до нас через ящики. Налякані раби відразу ж забралися йому з дороги. Я сидів збоку, тож він не звернув на мене уваги. Прекрасно. Погонич уже майже дістався Слона, коли я гепнув його в шию складеними докупи кулаками. Цього вистачило; він непритомним упав на ящики. Я обернувся до рабів, які дивилися на нас широко розплющеними очима.

— У вас новий погонич, — повідомив я присутніх, і вони швидко закивали на знак згоди. Я тицьнув пальцем у найближчого з них: — Як до мене звертатись?

— Погонич, — одразу ж відповів він. — Тільки не ставай спиною до того здоровила, коли він очуняє.

— Ви допоможете мені?

Раб вищирив чорні поламані зуби:

— Битися ми не будемо, але попереджуватимемо тебе про напад, якщо ти не лупцюватимеш нас, як він.

— Ніхто вас не битиме. Допоможете?

Усі закивали, погоджуючись.

— Добре. Тоді перше завдання — викинути вашого колишнього погонича з воза. Я не хочу бачити його, коли він отямиться.

Мої нові підлеглі виконали наказ із неабияким ентузіазмом, додавши навіть кілька копняків із власної ініціативи.

— Дякую за допомогу, Джеймсе, — сказав Слон. — Я подумав, тобі однаково доведеться рано чи пізно битися з ним, тож краще зробити це раніше, поки я відверну його увагу. Завдяки тобі ми вже більше не звичайні раби. От і почалося наше сходження соціальною драбиною цього суспільства. Хай йому біс, а це ще що таке?

Я глянув туди, куди він вказував,