Читати книгу - "Американський психопат"

— Здається, ні, — зітхає вона.

— Джеймі Герц, — кажу я. — Акторка.

— Здається, я не знаю, про кого ви, — каже дівчина ображеним тоном.

Але ж вона працює у відеопрокаті, це дуже складна робота, і її стервезна поведінка цілком виправдана, чи не так? О, що б я зробив з її тілом молотком, які слова написав би на ній ножем для відколювання льоду… Вона передає мої коробки хлопцю, який стоїть за її спиною (я вдаю, ніби не побачив його переляку, коли він упізнав мене, подивившись на обкладинку «Подвійного тіла»), і він слухняно йде у підсобне приміщення, щоб принести мені фільми.

— Точно знаєте, — доброзичливо кажу я. — Вона знімається у рекламі дієтичної кока-коли. Відомі ролики.

— Справді не знаю, — каже вона монотонно, наче обрубуючи.

Вводить назви фільмів та номер моєї картки у комп’ютер.

— Мені подобається епізод у «Подвійному тілі», коли жінку… трахають… перфоратором, це у фільмі… найкраще, — задихаючись кажу я.

У крамниці раптом стає дуже спекотно, я шепочу: «Боже мій», і спираюсь рукою в рукавичці на прилавок, аби вона перестала труситись.

— І кров починає литись зі стелі.

Я глибоко вдихаю, і поки кажу це, голова починає кивати сама собою, я ковтаю слину і думаю, що мені потрібно побачити її взуття. Якомога непомітніше я намагаюся перехилитися через прилавок, щоб побачити, що на ній; це просто кросівки, я сатанію, що це не «Кей-Свісс», не «Треторн», не «Адідас», не «Рібок», просто дешеві кросівки.

— Розпишіться.

Дівчина передає мені касети, навіть не дивлячись на мене, відмовляючись справді мене побачити. Важко вдихаючи та видихаючи, вона переходить до наступних клієнтів, пари з дитиною.

Дорогою додому я зупиняюся в магазині «Д’Аґостіно», де купую до вечері дві великі пляшки «Пер’є», упаковку з шести банок класичної кока-коли, пучок руколи, п’ять середнього розміру ківі, пляшку бальзамічного тархунового оцту, банку крем-фреш[77], упакування тапас для розігріву в мікрохвильовій печі, коробку тофу, а біля каси беру ще й батончик білого шоколаду.

На вулиці я оминаю волоцюгу, що розлігся під постером «Знедолених» з табличкою «Я ВТРАТИВ РОБОТУ Я ГОЛОДНИЙ ДОПОМОЖІТЬ БУДЬ ЛАСКА». У нього на очах виступають сльози після трюку «подражни-жебрака-доларом», а я кажу йому: «Господи, ти хоч поголись, будь ласка», і мій погляд, наче магнітом, притягує до червоного «Ламборґіні Каунтач», що стоїть на паркованці, сяючи у світлі ліхтарів, і мені доводиться зупинитись, бо несподівано й різко починає діяти «Валіум», і все інше стає неважливим: волоцюга у сльозах, чорні крихітки під креком, які репують під бітбокс, хмари з голубів над головою, що оглядають, де б їм сісти, сирени швидкої, сигнали таксі, непогана краля в сукні «Бетсі Джонсон» — все це вицвітає, перетворюється на покадрову зйомку, уповільнену, наче в кіно; сідає сонце, місто стає все темнішим, і я бачу лише червоний «Ламборґіні», і чую лише власне дихання, тяжке й рівне. Якийсь час по тому (не знаю, скільки хвилин минуло) я досі, витріщаючись, стою перед магазином і пускаю слину.

Масаж обличчя

Я йду з офісу о пів на п’яту, прямую до «Ексклюзиву», де з годину займаюся з гантелями та штангою, потім на таксі їду через парк до салону «Джіоз» у готелі «П’єр», щоб зробити масаж обличчя, манікюр і, якщо часу вистачить, педикюр. Я лежу в одному з приватних кабінетів на високому столі й чекаю, коли Хельга, мій косметолог, візьметься за моє обличчя. Сорочка від «Брукс Бразерс» та костюм від «Ґаррік Андерсон» висять у шафі, лофери від «А. Тестоні» стоять на підлозі, шкарпетки від «Барніз» за тридцять доларів лежать згорнуті в них; на мені лишились тільки боксери від «Ком де Ґарсон». Халат, який я мав вдягнути, лежить, скручений, біля душової кабінки, бо я хочу, щоб Хельга бачила моє тіло, подивилась на груди, на те, яким до біса підтягнутим став мій живіт від останнього візиту сюди, хоча вона й значно старша за мене (їй тридцять чи тридцять п’ять) і я нізащо не трахнув би її. Я потягую дієтичну пепсі з колотим льодом, яку мені приніс Маріо, працівник салону. Я замовив її, але насправді пити не хочу.

Беру сьогоднішній примірник «Пост» зі скляного стелажа для журналів від «Смітлі Вотсон» і шукаю рубрику пліток; мою увагу привертає стаття про останні зустрічі з цими дивними істотами — почасти птахами, почасти гризунами, переважно голубами з щурячими головами й хвостами, — яких спочатку бачили в Гарлемі, але тепер вони впевнено просуваються до центру міста. До статті додано зернисту фотографію однієї з цих штук, але експерти, як запевняє «Пост», переконані, що це все — розіграш. Мого страху це, як завжди, не вгамовує, навпаки, якийсь безіменний жах викликає те, що хтось змарнував стільки часу й сил на те, щоб усе продумати: підробити світлину (і зробити це доволі паршиво, бо ця штука схожа на довбаний Біґмак), надіслати її в редакцію «Пост», щоб «Пост» потім вирішили оприлюднити цю історію (збори, суперечки, спокуса відмінити все це в останню хвилину?), надрукувати фото, написати щось про нього, опитати експертів, зрештою розмістити статтю на третій сторінці сьогоднішнього випуску, щоб її обговорювали за сотнями тисяч обідів у місті. Я згортаю газету і просто лежу, знесилений всім цим.

Двері кабінету відчиняються, заходить дівчина, яку я раніше не бачив, — через прикриті повіки я відзначаю, що це приваблива молода італійка. Сівши біля моїх ніг, вона всміхається і починає педикюр. Горішнє світло вона вимкнула, лишивши стратегічно розташовані лампи, що освітлюють мої ноги, руки та обличчя, в кімнаті стало темно, і неможливо сказати, яке у неї тіло — видно лише, що на ній високі черевики на ґудзиках від «Мод Фризон» з сірої замші та чорної шкіри. «Шоу Патті Вінтерс» вранці було про вбивче НЛО. Заходить Хельга.

— Містере Бейтмен, — каже Хельга, — як ваші справи?

— Чудово, Хельго, — відповідаю я, напружуючи м’язи живота та грудної клітини.

У мене заплющені очі, тож це має такий вигляд, наче вони рухаються самі собою і я не можу їх вгамувати. Однак Хельга м’яко накидає халат на мої об’ємні груди і застібає на всі ґудзики, прикидаючись, що не помічає коливань під чистою, засмаглою шкірою.

— Ви так скоро повернулися, — каже вона.

— Я був тут два дні тому, — збентежено кажу я.

— Знаю, але… — вона замовкає і миє руки. — Не зважайте.

— Хельго?