Читати книгу - "Процес"

– Отже, вона вам не дуже й дорога, – виснувала Лені, – і, крім того, ще й не ваша кохана.

– А я, проте, свого слова назад не забираю.

– Та навіть якщо тепер вона ваша кохана, – мовила Лені, – ви не дуже побиватиметесь, утративши її або взявши замість неї іншу дівчину, наприклад мене.

– Звісно, – засміявся К., – про це неважко здогадатись, але вона має велику перевагу перед вами: нічогісінько не знає про мій процес, а навіть якби й знала що-небудь, то не переймалася б тим. Вона б не намагалася схилити мене до поступливості.

– Хіба це перевага? – засумнівалась Лені. – Якщо жодних інших переваг вона не має, мені нема чого зневірятись. А чи є в неї якийсь фізичний ґандж?

– Фізичний ґандж? – перепитав К.

– Атож, – кивнула Лені, – я маю на увазі, скажімо, отакий невеличкий ґандж, ось подивіться. – Дівчина розчепірила середній і безіменний пальці правої руки, проте вони майже до самої пучки коротшого пальця були з’єднані сполучною шкірною перетинкою. В темряві К. не добачив зразу, що йому хочуть показати, тож дівчина взяла його руку, щоб він міг намацати.

– Яка примха природи! – здивувався К. і додав, побачивши всю кисть: – І яка мила рученька!

Лені аж запишалась, коли К., дивуючись, то розводив її два пальці, то знову зводив докупи, аж поки нарешті легенько поцілував їх і відпустив.

– Ох, – одразу скрикнула дівчина, – ви поцілували мене! – Похапцем, розтуливши вуста, вона обплела К. ногами. К. мов очманілий видивлявся на неї, тепер, коли вона була так близько, він відчув, як гостро й подразливо, наче перець, тхне її тіло, вона взяла його голову в свої руки, схилилась над ним і кусала та цілувала йому шию аж до волосся.

– Ви вже взяли собі іншу, – скрикувала вона від часу до часу, – дивіться, у вас тепер інша дівчина! – Її коліна сповзли, стиха зойкнувши, вона майже впала на килим, К. обняв її, аби втримати, і дівчина притягла його до себе. – Тепер ти вже мій! – проказала вона.

– Ось ключ від квартири, приходь, коли хочеш, – були її останні слова, і ще один, даний навмання поцілунок дістався, коли К. уже виходив, йому в спину. Опинившись на вулиці, К. побачив, що сіється дрібний дощик, він хотів був вийти на середину вулиці, щоб, можливо, ще побачити Лені у вікні, аж наскочив на авто; машина чекала під будинком і через власну розвіяність він її не помітив, а дядько схопив його за руки і пхнув до дверей, неначе наміряючись прибити до них.

– Юначе, – загорлав він, – як ти міг скоїти таке! Ти страшенно зашкодив своїй справі, що от-от мала повернути в кращий бік. Ти втік із тією малою бруднющою потіпахою, яка до того ж, напевне, спить з адвокатом, і пропадав цілу годину. Ти навіть не вигадував причини, не ховався, ні, ти не криючись вибіг до неї і залишився там, а ми тим часом сиділи в кімнаті: дядько, що старається задля тебе, адвокат, що мав схилитись на твій бік, а надто начальник канцелярії, той величний пан, що на теперішній стадії розгляду визначає в твоїй справі геть усе. Ми хотіли порадитись, як можна допомогти тобі, я мав обережно підготувати адвоката, той – начальника канцелярії, і ти мав усі причини принаймні підтримати мене. Замість цього ти подався геть. Невдовзі твою відсутність годі було приховати, але то люди чемні та люб’язні, вони й не згадували про тебе, бо щадили мене, проте зрештою навіть їм увірвався всякий терпець, а оскільки говорити про твою справу не було змоги, вони замовкли. Ми, певне, з кільканадцять хвилин мовчки сиділи й слухали, коли ти нарешті з’явишся. Та все марно. Зрештою начальник канцелярії підвівся, бо вже й так засидівся набагато довше, ніж попервах намірявся, попрощався з нами, вочевидь поспівчував мені, хоч і не міг нічим зарадити, з хвилину, виявляючи якусь незбагненну люб’язність, іще постояв коло дверей, а потім пішов. Я, звичайно, зрадів, коли він нарешті забрався, бо в його присутності я вже не мав чим дихати. Але на хворого адвоката він вплинув іще дужче, бідолаха навіть слова не міг зронити, коли я прощався з ним. Ти, мабуть, спричинився до його цілковитої руїни, отже, й прискорив смерть чоловіка, що мав клопотатися за тебе. А я, твій дядько, стояв отут під дощем, – ось помацай, я змок до рубця, – цілу годину і моє серце аж репало з розпуки.

Розділ 7

Адвокат. Фабрикант. Художник

Одного зимового ранку – надворі сипав сніг і день видавався каламутним – К. сидів у своєму кабінеті і, попри ранню пору, почувався вже вкрай знесиленим. Аби заховатися принаймні від нижчих службовців, К. звелів служникові нікого не пускати, бо в нього дуже пильна робота. Та замість працювати К. розвернувся на стільці, неквапом повідсовував усе на столі вбік і, навіть не усвідомивши своїх дій, поклав на стіл випростану руку, схилив голову на плече й заціпенів.

Думки про процес уже ніколи не полишали К. Йому часто спадало на гадку, чи не було б для нього краще взяти й скласти захисну промову і подати її до правосуддя. До неї він збирався долучити коротенький життєпис, а після кожної більш-менш важливої події мав намір подавати докладні пояснення, чому він поводився саме так і чи схвалює він чи засуджує зі своїх теперішніх позицій свою тодішню поведінку, які в нього є підстави її засуджувати або схвалювати. Переваги такої захисної промови над звичайним судовим захистом, яким опікується, хай там що, аж ніяк не бездоганний адвокат, були безперечні. К. узагалі не розумів, що робив адвокат. А втім, робив, мабуть, небагато, бо вже місяць не викликав його до себе, та й під час жодної з попередніх розмов у К. не з’являлось враження, ніби той чоловік чогось доб’ється для нього. Передусім адвокат майже ні про що його не розпитував. А тут було про що розпитати. Запитання в цій справі – найголовніше. К. здавалося, неначе він сам може скласти всі необхідні запитання. Натомість адвокат замість запитувати щось розповідав або мовчки сидів навпроти нього, перехилявся, мабуть, трохи недочуваючи, через стіл, смикав себе за пасмо в бороді й поглядав на килим, можливо, саме на те місце, де К. лежав з Лені. Вряди-годи адвокат, немов звертаючись до дитини,