Читати книгу - "Серце гарпії"

— Я власне, чого до тебе в такій годині… — змучено каже та. — Хотіла сказати — поїду зранку. Та й тобі лишатись би не радила.

— Ти що? — блимає Галя. — Що трапилось?

— Та… — Ярка кривиться та мимохіть торкається шиї. — Мала тут одну прикру пригоду…

Галя придивляється уважніше. Справді, не здалося — у гості не лише садно на щоці, але й неслабий синець якраз під вухом. Аж здригається жінка, узрівши таке жахіття.

— Розказуй! — наполохано вимагає вона.

Ярка роззирається, тоді киває на двері до кімнати.

— Зайдемо до кухні — аби малу не збудити? І якби чого хильнути… Нема у тебе?

— Валер’янка, — нервово пирхає Галя.

— Давай!

Дівчата тихцем проходять до кухні, де хазяйка за хвильку-дві надибує пляшечку настоянки та, повагавшись трохи, плюскає пахучого зілля до розпарованих келишків.

— Ну? — врешті не витримує вона.

Ярка кривиться від гіркого напою і позирає в бік дверей.

— Цікаво, чи ти усвідомлюєш, що за два будинки від тебе і твоєї дитини живе психопат, який уже убив людину, і в будь-який момент ладен убити іще когось?

Галя полотніє.

— Це ти про…

— Про Толіка, — підхоплює Ярка. — Хіба ви не помічали, що він, як вип’є, то стає зовсім неадекватний? Пам’ятаєш, як він Нестора ледь не забив?

— Ну… так, але… Але щоб убити?..

— Сьогодні він мені мало не прямим текстом зізнався, що убив Приймака! — виголошує Ярка, і голос її цілком ненавмисне зривається на останньому складі.

— Як то?

— Була на «бродвеї» вашому, зашпорталась випадково, мене облаяли, а я й обмовилась — є тут люди, кажуть, готові убити за один різкий рух… Так Толік те почув і наздогнав мене потім, мовляв, що я знаю і звідки… Оце бачиш — синець? За шию схопив, зараза! А ще до паркану приклав так, що зорі посипались… Якби люди не нагодилися, Маша з кавалером… то був би мені амінь, Галю.

Ярка прикладає до вуст келишка, і Галя, рвучко зітхнувши, робить те саме. На мить западає мовчанка.

— Т-ти… в міліцію дзвонила?

— Яку міліцію? — дивується Ярка. — Посеред дикого степу?

— Ну… В Ганички небіж у Станіславському райвідділі служить…

— Василь. Знаю, — киває гостя. — Тільки ж то поки ще приїде! І хтозна, чи взагалі слухати стане! Коли ви от уже скільки часу терпите цього недолюдка! Я не знаю, як так можна… От ти сама не боїшся хіба?

Коротко зиркнувши на хазяйку, Ярка бачить — боїться, ще й як. Однак займати «недолюдка» боїться іще більше.

— Так же ж доказів не було — щодо Приймака. А що б’ються хлопи — ну, так то звична річ…

— Боже милий, — хитає головою Ярка. — Бити ногами по печінках — то вже звична річ! Ну ви, люди, даєте!

— Це правда, — похнюплюється Галя. — Ніхто ні про кого не дбає. А я… що ж мені, голіруч на нього йти?

Ярка тяжко зітхає.

— Ти намагалася, я бачила. Але не треба голіруч, справді… Ти могла би… а втім, ні, навряд чи могла б…

— Що? — нашорошується Галя.

— Та пусте. Хоча, може…

— Кажи вже!

— Ну… — Ярка нервово сплітає пальці. — У нас якось таке було… в сусідньому дворі жінка сина убила — зовсім була божевільна, але ніхто про те не знав. Плакала, побивалася, казала — пропав, благала знайти… Ну, шукали, звісно, по всьому місту, але не знайшли… Так от, в дворі жила одна бабця, стара уже і сліпа. То, сказала, було їй видіння… Що, мовляв, хлопчик на горищі плаче… Ну, люди пішли перевірити і знайшли. Мертвого, звісно… а мати, як побачила — то й зізналася в усьому… Її бігом до психічки забрали — а то так і жила би далі, а може, ще кого зі світу звела б…

Галя затримує подих.

— Сліпа… як Ванга? Провісниця?

— Ага, — киває Ярка. — Ти ж знаєш, провісники — вони або сліпі, або блаженні, або як то кажуть… «простаки», божі діти. Пророчий дар — то нагорода, мовби, за їхню… гм, особливість.

Хазяйка опускає очі, тяжко замислившись.

— Коли твій чоловік, Галю, так свято вірить у прикмети, — тихо каже Ярка, — то і вістівчани повірять — адже ж у добрі прикмети віриться значно легше.

При згадці про чоловіка Галя здригається. Тоді мружиться так, мовби заплаче от-от, проте опановує себе і люто прикушує губу.

— Але ж тій жінці справді було видіння, — сухо мовить вона.

Ярка всміхається.

— А оце хтозна. Головне, вона знала, де шукати.

— А ти… ти знаєш?

— Толік пробовкався спересердя. Але, думаю, назавтра й не згадає. Галя зітхає, задивившись у вікно. Видно, рішення, хоч би яке було, дається їй непросто.

— Ну врешті… — втомлено каже Ярка. — Якщо ніхто в селі не захоче, то, либонь, і я могла би…

— Чекай, — підкидається хазяйка. — Це і справді — наша біда.

Раптом позад неї чути тихе «рип-рип» і сонне дитяче пхинькання.

— Мамма, — бурмоче Ніка, підібравшись до Галі та охопивши рученятами її талію, — там вовчик виє.

— То собачка, — розраджує дитину Галя, поцьомавши її у маківку.

— Я чула! — наполягає мала, тицяючи пальцем у вікно. — Там! Там!

Галя сторожко позирає на гостю. Та сумно всміхається і киває.

Тим часом жовтавий місяць сходить у темну вись, з кожним кроком дрібніючи та позбуваючись барви. Стихають над селом уже й «останні вісті», чути лишень, як дріботить Пролетарською маленька сива коза. Неподалік — зі шкільного саду, абощо — зненацька справді долинає скавуління; коза полохливо сахається, а старенька бабця у білій хустці пошепки, проте суворо, наказує: «шшш, Білянка!», і неквапом простує далі.

* * *

Ще зовсім недавно, здається, ти й сама радо приставала до будь-якої вигадки, готова мріяти і вірити у дива. Усе змінилося, правда? Мрійництво нині не в моді, тоді як цинізмом хизуються, неначе дорогою забавкою. Скажеш мені — не дивина, народ наслідує владі, а влада завжди була цинічною, рівно ж як і богема — природна опозиція будь-якої норми. Відомий також і цинізм натовпу, коли невдоволення насадженими ідолами виливається у вандалізм. Але ж хіба можуть бути цинічними геть усі? За міськими межами в сенсі Содому і Гоморри?

Звісно, ти вважаєш себе саме такою, навіть і пишаєшся тим, мовби зневага до віри, доброти, порядності робить тебе бозна-якою зіркою. Ну так, певна річ, у часи підліткових шукань гарно уявити себе належним до владного кола