Читати книгу - "Скрут"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Далі Яр застудився — мати його виявила, що ніс у сина мокрий і спухлий, без розмов відняла в зарюмсаного хлопця й шубу, і шапку. Ярові ковзани залишилися без нагляду; коли хлопчиська й Ліль пішли на ставок, дівчинка залізла під ґанок, де зберігалося зазвичай усе Ярове майно, і витягла звідти скарб.
Ковзани виявилися їй якраз по нозі. Ну точнісінько. Начебто Ярів батько вистругував їх, приміряючи до її чобітка.
Цілий день вона незграбно ковзала по втоптаному снігу на подвір’ї — однак перед поверненням дітей зніяковіла й сховала Ярові ковзани туди, де вони лежали досі — під ґанок. І з тугою подумала, що назавтра Яр, звичайно ж, видужає…
Яр дійсно чхав уже рідше — однак мати за допомогою болісної процедури зазирнула синові в горло й нікуди не пустила його, а на протести відповіла потиличником.
Ліль і хлопчиська пішли; дівчинка відчула, як усередині в неї прокидається якесь пекуче, нестримне бажання. Росте й розпирає, і здається, що вмреш, якщо не зробиш, якщо не зважишся…
Удень хвіртки не замикали. Дорослі заклопотані були хто на кухні, хто в повітці, хто в майстерні; дівчинка взяла Ярові ковзани під пахву та прослизнула у вузеньку, боязку щілину ледь прочиненої хвіртки.
За ворітьми сяяло сонце.
Дівчинка була вражена: чому там, на подвір’ї, вона цього не помічала; сніг горів, іскрився, розстелявся від обрію до обрію, біля ставка чорним мереживом сплелися голі гілки трьох високих беріз, і звідтіля чулися вереск і сміх, і вигуки, й регіт, і заливчасті голоси…
Вона примружилася. Затулила обличчя долонею; на мить запаморочилася голова, але дівчинка впоралася з собою. Ковзани під пахвою, і здається, що від оббитих залізом полозів тіло свербить. Нестерпне відчуття…
Вона побігла. Закричала щось веселе й дурнувате, просто так, знаючи, що її ніхто не чує; зі схилів до ставка котилися ночви, накривки від діжок, і навіть маленькі дерев’яні сани — на дівчинку, яка в захваті зупинилася віддалік, ніхто не звернув уваги.
Тоді вона розігналася — і поїхала вниз на власному озадді.
На кризі виявилося холодно й жорстко; серед безлічі збуджених дітлахів погляд її відразу розшукав братів і Ліль. Вікі катався легко, вміло, з форсом; маленький Карі здавався клишоногим, бо широко розставляв короткі ніжки у величезних чоботях, а Ліль гасала на одному ковзані, й за нею на мотузці волочилися по льоду ті самі знамениті ночви. Коли Ліль різко гальмувала, ночви з розгону били її під коліна й мала якимось дивом трималася на ногах.
Дівчинка відійшла подалі й припасувала до чобіт ковзани; на льоду виявилося значно складніше утримувати рівновагу, вона кілька разів гримнулася, боляче вдарилась коліньми, але сверблячка від оббитих залізом полозів не вщухала, й ось вона вже стала, балансуючи руками, а ось крок, перший крок, і лід сліпуче блищить, і здається чомусь смачним, і хочеться лизнути його…
Збоку вона, певно, мала незграбний вигляд. Падала через кожні три кроки, — але їй здавалося, що вона птах і ширяє над озерною гладінню. Ставок лежав під сонцем, неначе кругла блискуча тарілка з чорною щербинкою ополонки; дітлахи котилися по крижаній тарілці, мов горошинки, й дівчинка, вся обкачана в сніг, приголомшена сміхом і гамором, теж реготала. Уже виходить, уже виходить, швидше, ще швидше…
Потім до неї підкотив червонощокий Вікі з очима, схожими на круглі сливи:
— Ти що, втекла?!
Вона не могла зрозуміти, чого більше в його голосі — обурення чи поваги. У своїй вухатій шапці він здався їй схожим на снігового зайця; вона не витримала й розсміялась, і він, попри очікування, посміхнувся у відповідь:
— А хочеш на ночвах?
Карі не вимагав платні; провалюючись ковзанами в сніг, дівчинка знову видерлася на високий берег, і Вікі, який підтягував на мотузці тріснуті ночви, глузливо примружився:
— А не злякаєшся? Не обмочишся з переляку, га?
Вона мовчи мотнула головою; поли шуби наповнили ночви по вінця, вони відразу зробилися важкими й неповороткими, але Вікі й Ліль підштовхнули позаду — і дівчинка відчула, як ночви перевалюються через край, через ребро, яке відокремлює рівнину від гори…
Увесь вітер світу кинувся їй у обличчя й забив подих, але вона все одно не дихала б — у неї завмерло серце. Вона мчала крізь зимовий день, як пущена стріла, й чорні постаті дітлахів розмазувалися в русі, розмазувався білий сніг, який палав вогнем, а попереду манячіло щось чорне, теж мчало, наближалося…
— Поверта-а-ай!!! Ополонка-а-а!!!
Ночви підстрибнули. Вилетіли на лід, закрутилися дзиґою; поряд промайнула чорна поверхня не замерзлого джерела. Тонка крига по краях ополонки здавалася прозорою, зовсім уже цукровою; днище ночов заскреготіло по твердому, в дівчинки замакітрилася голова, а по тому раптом виявилось, що ночви стоять біля самого протилежного берега, діти волають і катаються, як раніше, щоки в неї саднять і горять, зате вона знову може дихати…
Вікі, дивно блідий, без шапки, схопив її за плечі:
— Ти що?! Ти чого?! Керувати ж треба, ти ж у ополонку…
Похитуючись, мов п’яна, дівчинка вибралася з ночов.
Вони всі заюрмилися навколо — Вікі, Карі, Ліль; усі говорили одночасно, а вона тільки щасливо посміхалася, здивовано дивлячись на перекинуті ночви й досі ще переживаючи захват вільного снігового падіння.
Далі її брутально схопили за плече.
Велика Фа заступила собою півсвіту. Її малі очиці глибоко втонули у провалах під лисими бровами; тонкі губи трусились, і з першим же словом, яке зірвалося з них, політ дівчинки скінчився.
Важка рука відкинула її голову так, що ледь не репнула шия; і ще ляпас, і ще, і сльози, які ринули самі по собі, перемішалися з червоним, що капало на сніг.
— Мерзотниця!
Жалібно заплакала Ліль. Щось, збиваючись, пояснював Вікі; дівчинку вже волокли за руку, волокли геть від цікавих, здивованих, переляканих очей. Кров капала, відразу губилась у снігу, й волочилися на мотузці надтріснуті ночви.
…Посеред подвір’я горіло багаття.
Карі, який зустрічав різку без сліз, плакав ридма; Яр не вийшов із дому, Вікі втягнув голову в плечі, а Ліль дивилася вбік, начебто все, що тут відбувалося, її зовсім не обходило.
На багатті палили ночви. Палали разом із заповітними ковзанами й декількома непотрібними ганчірками, які трапилися під руку; Велика Фа підносилася над багаттям, незворушна, мов кат.
Дівчинка дивилась,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрут», після закриття браузера.