Читати книгу - "Вогнем і мечем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Налийте ж собі, ваша милість, іще.
– Наллю, наллю. Не в шинках такий продають.
– А чи не цікавилися ви, добродію, як звати оту шляхтянку, з якою Богун одружуватися зібрався?
– А на біса мені, вельмишановний наміснику, її ім’я! Знаю тільки, що коли вона Богунові роги наставить, то буде пані оленицею величатися.
Намісник відчув величезне бажання зацідити пану Заглобі у вухо, а той, нічого не помітивши, продовжував:
– Ох, і красунчиком був я змолоду! Розповів би я вам, за що муки в Галаті прийняв! Бачите дірку в лобі? Доволі буде, якщо скажу, що її мені євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.
– А говорили, що куля розбійницька!
– Говорив? Правду говорив! Усякий турчин – розбійник. Господь не дасть збрехати!
Подальшу бесіду було перервано появою Зацвілиховського.
– Ну, пане намісник, – сказав старий хорунжий, – байдаки готові, гребці у вас люди вірні; вирушайте ж із Богом, хоч зараз, якщо бажаєте. А ось і листи.
– Тоді я звелю йти людям на берег.
– У які ж краї ви, ваша милість, зібралися? – поцікавився пан Заглоба.
– На Січ.
– Гаряче там буде вам.
Одначе намісник попередження цього вже не чув, тому що вийшов із дому на подвір’я, де при конях перебували козаки, зовсім уже готові в дорогу.
– У сідло й до берега! – скомандував пан Скшетуський. – Коней перевести на човни й чекати мене.
У будинку тим часом старий хорунжий сказав Заглобі:
– Чув я, що ви, добродію, з полковниками козацькими злигалися та пиячите з ними.
– Pro publico bono, ваша милість хорунжий.
– Бистрі розумом ви, добродію, і його у вас більше, ніж сорому. Хочете козаків in poculis[57] привернути до себе, щоб, як переможуть, друзями вашими були.
– А що ж! Мучеником турецьким бувши, козацьким стати не кваплюся, й нема в тому нічого дивного, бо два грибочки доведуть до гробочка. В розумінні ж сорому, так я нікого не запрошую випивати його зі мною – сам же й вип’ю, і, дасть Бог, він мені не менше меду оцього до смаку прийдеться. Заслуга – вона, як масло, нагору спливе.
У цей момент повернувся Скшетуський.
– Люди вже виступили, – сказав він.
Зацвілиховський налив по чарці.
– За щасливу поїздку!
– І благополучне повернення! – додав пан Заглоба.
– Пливти вам легко буде, вода безберега.
– Сідайте ж, вельмишановні панове, доп’ємо. Невелике барильце ж бо.
Вони сіли й розлили мед.
– Цікаві краї побачите, ваша милість, – говорив Зацвілиховський. – Ви вже пану Гродзіцькому в Кодаку від мене поклоніться! От жовнір так жовнір! На самому краю світу сидить, вдалині від нагляду гетьманського, а порядок у нього, дай Боже такому в усій Речі Посполитій бути. Я ж бо знаю і Кодак, і пороги. Бувало, туди частіш їздили, й туга просто душу обступає, як подумаєш, що все це минуло, минуло, а тепер…
Тут хорунжий підпер сиву свою голову й глибоко замислився. Зробилося тихо, чулося тільки цокання у воротах: це останні люди Скшетуського виходили на берег до байдаків.
– Боже мій! – мовив, очунявши від роздумів, Зацвілиховський. – Хоча чвари й не стихали, а раніше ліпше було. Як зараз пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під рукою Любомирського йшли в атаку на яничарів, так молодці за своїм валом шапки підкидали і кричали Сагайдачному, аж земля тряслася: «Пусти, батьку, з ляхами вмирати!» А зараз? Зараз Низ, якому форпостом християнства належить бути, впускає татар у межі Речі Посполитої, щоби накинутися на них, коли будуть із награбованим повертатися. Куди там! Іще гірше: Хмельницький із татарами знюхується, щоб християн за компанію вбивати…
– Випиймо ж із горя! – перервав Заглоба. – Ну й мед!
– Дай же, Господи, померти швидше, щоб усобиці не бачити, – продовжував старий хорунжий. – Взаємні гріхи доведеться кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, позаяк брат брата вбивати буде. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто в шляхетських загонах? Русини. А в коронному стані хіба мало їх? А я сам хто такий? Гей, злощасна Украйно! Кримські нехристи закують тебе в ланцюги, і на турецьких галерах гребти будеш!
– Та не побивайтеся так, пане хорунжий! – сказав Скшетуський. – А то нас просто сльоза проймає. Може, ще й сонечко зійде!
Але сонце саме заходило, й останні промені його лежали червоними відсвітами на білій голові хорунжого.
У місті дзвонили до вечерні та до похвальної.
Вони вийшли. Пан Скшетуський вирушив до костьолу, пан Зацвілиховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.
Уже зовсім смеркло, коли всі троє знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди Скшетуського сиділи по байдаках. Веслярі ще переносили вантаж. Холодний вітер тягнув у бік недалекого гирла, де річка впадала у Дніпро, ніч збиралася бути не дуже погожою. При світлі багаття, котре палало на березі, вода в річці криваво поблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю неслася кудись у невідому пітьму.
– Ну, в добру путь! – сказав хорунжий, сердечно потискуючи руку молодикові. – Будьте, ваша милість, насторожі.
– Буду старатися. Дасть Бог, скоро побачимося.
– Тепер, мабуть, у Лубнах або в княжому війську.
– Значить, ви, ваша милість, остаточно до князя зібрались?
– А що ж? Війна так війна!
– Бувайте здорові, пане хорунжий.
– Бережи вас Бог!
– Vive valeque![58] – кричав Заглоба. – А якщо вода аж до Стамбула вас, добродію, донесе, султану кланяйтесь. А ні – так біс із ним!.. Ох і добрячий був медок!.. Брр! А тут не тепло!
– До побачення!
– До скорого!
– Бог вам на поміч!
Заскрипіли весла, хлюпнули водою, і байдаки відпливли. Вогонь на березі почав швидко даленіти. Довго ще бачив Скшетуський громіздку постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і незрозуміла туга стиснула зненацька груди його.
Несе човни вода, несе, та тільки відносить од доброзичливих сердець, од коханої та від рідних країв, односить невблаганно, як доля, в краї дикі, в пітьму…
Із тясминового гирла випливли на Дніпро.
Вітер свистів, весла видавали одноманітний і тужливий звук. Веслярі затягли
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем і мечем», після закриття браузера.
