Читати книгу - "Утрачений світ"

штовхнуло в потилицю, і я мало не зімлів під того штовхана. Челенджер упав на землю, і коли я нахилився допомогти йому підвестися, другий удар повалив мене просто на професора. В ту ж таки мить я почув постріл дробовика лорда Джона і, підвівши голову, побачив, як один птеродактиль з перебитим крилом, тіпається на землі, з широко роззявленого дзьоба прискає слина, хижі червоні очі бликають — ну чисто сатана із середньовічного малюнка. Несподіваний гуркіт пострілу налякав його одноплемінців, і вони, знявшись угору, знову закружляли над нашими головами.

— Тепер тікаймо! — вигукнув лорд Джон.

Ми майнули навпростець через кущі, але край самого лісу потвори знову напалися на нас. Самерлі вони збили з ніг. Ми підхопили його й кинулись під захисток дерев. Тут уже ми були в безпеці, бо між гіллям ці тварини це могли розгорнути своїх велетенських крил. Пошарпані й побиті, пошкутильгали ми до Форту Челенджера, але довго ще оглядалися на птеродактилів. Стежачи за нами, вони ширяли в блакитному небі і так високо, що знизу вдавалися з лісового голуба завбільшки. Тільки добувшись до самої гущавини лісу, здихалися ми своїх переслідувачів.

— Надзвичайно цікава й повчальна пригода, — сказав Челенджер, коли ми врешті спинилися, і він став водою із струмка зволожувати напухле коліно. — Тепер, Самерлі, ми чудово обізнані з поведінкою розлючених птеродактилів.

Самерлі тим часом змивав кров з подзьобини на лобі, а я перев'язував болючу рану в себе на шиї. Лорд Джон постраждав менше: йому птеродактиль подер сорочку, але плече тільки ледь дряпонув.

— Варто відзначити, — вів далі Челенджер, — що в нашого юного друга — колота рана, тоді як лордові одірвано рукав — не інакше як зубами. Я дістав добрячий удар крилом у голову. Отже, ми познайомилися із найрізноманітнішими способами нападу з їхнього боку.

— Ми ледве-ледве врятувалися, — повагом промовив лорд Джон. — Не можу уявити собі кінця гіршого, ніж смерть від цього мерзенного гадюччя. Я не хотів стріляти, але вибору не було.

— Якби не ви — ми б загинули, — упевнено сказав я.

— Думаю, проте, що постріл не вийде нам на зле, — докинув Рокстон. — Тут, у лісі, мабуть, часто падають або розколюються дерева, і звук цей дуже нагадує постріл з рушниці. Однак, як на мене, з нас досить на сьогодні всіх цих збуджень. Ходім краще до табору та пошукаймо в нашій аптеці карболки. Хто знає, яку отруту несуть у своїх дзьобах ці тварини.

Напевне, від самого початку існування землі жодна людина не зазнавала стількох пригод протягом одного дня. Та це були не всі несподіванки, що їх приготувала для нас доля. Ідучи ввесь час берегом струмка й добувшись нарешті до Форту Челенджера, ми знайшли колючу огорожу неушкодженою і подумали, що нашим поневірянням на сьогодні вже кінець. А проте виявилося, що нам далеко ще до відпочинку. Вхід до форту був цілий, огорожа теж, а все-таки якийсь страшенно дужий гість відвідав наш табір, доки нас не було. Слідів його ніг не лишилось ніяких і тільки звисла гілка величезного дерева гінкго наводила на думку про те, як він сюди забрався. За доказ його сили та злостивості правив стан наших запасів. Всі вони були безладно розкидані на землі. Одна бляшанка з м'ясними консервами валялася розчавленою і випорожненою. Скриньку з набоями було розтрощено, а біля неї ми знайшли розтовчену мідну гільзу. Почуття жаху знову охопило нас, і ми перелякано вдивлялися в тіні, що почали вже лягати навколо. В кожній з них увижався, нам якийсь страшний привид. Тож як приємно було почути голос Самбо і, підійшовши до краю плато, побачити на вершку скелі його привітно усміхнене обличчя!

— Усе гаразд, маса Челенджер, усе гаразд! — загукав він. — Я лишається тут. Не бояться. Я тут завше, коли треба.

Його чесний чорний вид і безкрая рівнина, яка слалася мало не до притоки Амазонки, нагадали нам, що ми все ще на Землі, що ми живемо в двадцятому сторіччі, а не перенеслися на якусь чужу, молоду віком планету. Але ж як важко було уявити собі, що фіолетова стяжка на далекому обрії межує з великою річкою, по якій ходять пароплави, і люди на них балакають про свої звичайні буденні клопоти, тоді як ми, загублені серед істот давноминулої доби, можемо лише тоскно дивитись у той бік!

Ще один спогад я маю з цього дня, і ним я й закінчу свого листа. Професори, роздратовані, безперечно, завданими їм ранами, гаряче сперечались про те, якого різновиду наші напасники — птеродактилі вони, а чи диморфодони, — і обмінювались при цьому дошкульними словами. Щоб не слухати їх, я відійшов трохи вбік і, сівши на стовбур зваленого дерева, запалив сигару.

— Слухайте, Мелоуне, — сказав лорд Джон, примощуючись за яку хвильку біля мене, — чи ви добре запам'ятали місцину, де сиділи ці тварини?

— Та досить добре.

— То було щось ніби кратер вулкана, чи не так?

— Начебто.

— А ви помітили, який там грунт?

— Скелястий.

— А край самої води, де росте очерет?

— Там грунт якийсь синюватий. Схоже на глину.

— Атож. Вулканічний кратер, виповнений синьою глиною.

— А що це означає? — поцікавився я.

— Та нічого, — відповів Рокстон і спроквола підійшов до вчених сперечальників. Їхній дует ще не скінчився: різкий тенор Самерлі то стихав, то підвищувався, а йому вторував гучний бас Челенджера. Я й не згадав би, про зауваження лорда Джона, якби вночі не почув ще раз, як він бурмоче: «Синя глина… синя глина в кратері вулкана». То були останні слова, що я чув перед тим, як поринув у глибокий сон.

Розділ XI

ЦЬОГО РАЗУ ГЕРОЄМ БУВ Я

Лорд Рокстон не помилився, побоюючись, що покуси тих огидних створінь, які напали на нас, отруйні. Вранці другого дня ми з Самерлі були зовсім хворі: нас трусила пропасниця і нило все тіло, а коліно у Челенджера набрякло так, що він ледве пересувався. Через це ми цілий день просиділи в нашому таборі, по змозі допомагаючи лордові Джону підвищувати й ущільнювати єдиний наш захист — колючу загорожу. Пригадую, мене весь день гнітило відчуття, що хтось ізблизька стежить за кожним нашим порухом, хоч хто саме й звідки, я не знав.

Враження це було таким сильним, що я поділився своїми побоюваннями з Челенджером, але професор пояснив його мозковим збудженням унаслідок пропасниці. Раз по раз я кидав швидкі позирки навкруг, певний, що побачу щось, та завжди бачив тільки темну стіну загорожі або похмурий, наче в печері, морок листяного склепіння дерев над нашими головами. А