Читати книгу - "Коли ти поруч"

її надії. Руки, перегортаючи сторінки, самі собою зупинилися на вірші Анни Ахматової. Даша любила вірші цієї мужньої жінки. Втім, як і інші, найчастіше вона любила читати про себе. Тільки іноді вона читала вголос для Свєтки, яка досі так жодного разу і не зателефонувала. Дашу гнітила самотність, тисла на груди, її лякав лункий гуркіт грому і яскраві спалахи блискавки, тому вона почала читати вголос:

Я до тебе спішу, спішу,

Я дорогами мрій біжу.

Другий рік я до тебе йду,

А на третій, чекай, прийду.

Я несу найпалкішу любов,

Я до тебе вернуся знов,

Ми підемо в гай, як колись,

Ти мені хоч у снах приснись…[2]

Даринка відклала вбік зошит і попливла мріями до того, хто розтоптав усі її щирі пориви, її любов, хто зіштовхнув її власноруч у прірву самотності. Назавжди. Зараз вона навіть не знала, як ставиться до вчинку Олексія. Їй не хотілось аналізувати кожне слово, кожну фразу їхньої останньої зустрічі, бо це був її довічний біль. Даша відчувала, що її відчай зростає так швидко, як гриби після ось такого, як сьогодні, літнього дощу. Вона підвелася й підійшла до вікна. За шибкою стікали краплі води. Вони були схожі на сльози. Даша раптом відчула себе всіма забутою, чужою і абсолютно зайвою в цьому величезному світі. Їй треба було щось робити і чим швидше, тим краще. Але вона була розгублена, глибоко самотня і ще не готова до нових, рішучих кроків. І тут вона чомусь згадала лікаря, який надавав їй допомогу після аварії. Даша подумала, що сьогодні вже пізно, а ось завтра з ранку вона поїде в лікарню та зустрінеться з Віталієм Степановичем.

«Мені від нього нічого не треба, – міркувала Даша, – я хочу тільки почути пораду: як мені жити далі. Іноді чужій людині легше довіритися, ніж близьким».

Даринка взяла в руки мобільний телефон, який самотньо, мов сирота, лежав на столі. Останні дні він відпочивав. Їй ніхто не телефонував, і вона подивилася, чи немає пропущених дзвінків. Їх не було. Мобільник заспівав свою мелодію так несподівано, що дівчина здригнулася всім тілом і мало не впустила телефон. Номер був їй незнайомий, і дівчина здивовано відповіла:

– Алло, я вас слухаю.

– Мені треба поговорити з Шевченко Дариною, – сказав чийсь не зовсім привітний чоловічий голос.

– Я вас слухаю.

– Це тебе турбує батько тієї дитини. Пам’ятаєш?

Даринка була трохи спантеличена, що малознайома їй людина звертається до неї на «ти» і в такому грубому тоні.

– Хлопчика, який постраждав у аварії? – уточнила Даша.

– Ось саме! Ти думаєш, що ми не дізнаємося, що ти СНІДівська?

– Хто вам дав мій номер? – глухим голосом запитала Даша.

– А яка тобі різниця? Ти, паскудо, вважаєш, що я буду спокійним від того, що ти заразна?!

– Послухайте, – ледве стримуючи себе, щоб не нагрубити, сказала Даша спокійним голосом. – Хто вам дав право мене ображати? Я нічого вам поганого не зробила…

– Не зробила?! – закричав чоловік. – Ти, тварюко, заразила СНІДом мою дитину!

Даші по шкірі пробіг крижаний холод жаху.

– Що?!

– Ти хоч розумієш, що ти накоїла?! Ти, суко, ухоркала мою дитину! У нього знайшли ВІЛ-інфекцію! І ти в цьому винна!

– Не може бути, – прошепотіла ошелешена Даша. – Цього не може бути.

– Може! І ти, гнидо, в цьому винна!

– Мені дуже шкода, – пробелькотіла розгублено Даринка. – Але тоді, в аварії, я й сама підхопила інфекцію…

– А мені плювати, де ти її підхопила! – перервав її грубий голос. – Мене хвилює тільки мій син, якого ти згубила!

– Даруйте, але я врятувала вашу дитину. Малюк не міг дихати і просто загинув би…

– Загалом, слухай мене уважно, коза драна. Я знайду тебе, хоч би де ти сховалася, і згною! Вважай себе трупом!

Зв’язок урвався, і Дашин телефон запікав жалісливими протяжними гудками, не давши дівчині сказати те, що вона хотіла. Даринка у розпачі впала на диван і гірко розплакалася від кривди і несправедливості. Перед її очима знову промайнула аварія, відчай, коли вона зрозуміла, що десь має бути немовля, але не могла знайти його. Образа боляче стиснула спазмами горло, коли Даша згадала, як з останньої сили, непритомніючи, назустріч людям у білих халатах несла на руках закривавленого малюка, який уже дихав…

Розділ 23

Віталій Степанович мав дуже хорошу пам’ять на обличчя. Він безпомилково міг згадати при зустрічі людину, з якою спілкувався рік-два тому хоча б раз.

Звичайно ж, він одразу впізнав цю синьооку світловолосу дівчину зі шрамом на лобі. «Але що привело її сюди знову?» – подумав він, вітаючись.

– Віталію Степановичу, мені хотілося б поговорити з вами, – сказала Даша, і легкий рум’янець залив її щоки.

– Із задоволенням, – відповів лікар і запросив до свого кабінету. Він тільки-но зібрався пообідати, і в чайнику був готовий окріп.

Даринка почала говорити, і те, що почув Віталій Степанович, вразило його до глибини душі.

– Я розумію, що мені треба жити, треба лікуватися, – на закінчення своєї сповіді мовила Даша. – Але я не знаю, як мені жити, де знайти в собі сили?

Вона підвела на лікаря свої очі-озера і відкрито дивилася на нього. У них були тільки відчай і питання. Віталієві Степановичу вже не раз доводилося бувати і в ролі священика на сповіді, і в ролі психолога, але цього разу він уперше розгубився. Перед ним була тендітна, худенька, така мужня і в той самий час беззахисна дівчина, яка, не роздумуючи, кинулася на допомогу людям. Безглузда випадковість призвела до смертельної хвороби, а ті, кому вона готова була віддати свою доброту, безкорисливість і любов, у скрутну хвилину відтрутили її від себе, втоптали в бруд і пробіглися по її тонкій, чуттєвій душі своїми брудними ногами, залишивши її сам на сам із бідою.

– Моє життя звалилося, залишивши мені такі уламки, з яких вже нічого не зліпиш, – зітхнула Даша.

– Не треба будувати майбутнє на руїнах минулого, – сказав Віталій Степанович. – Минуле треба перекреслити і почати нове життя. СНІД – це діагноз, а не смертельний вирок. Викиньте з душі тривогу і страх. Розумієте, Дарино, вам доведеться почати абсолютно нове життя. Як вам пояснити? Ми всі ходимо під Богом і ніколи не знаємо, в який момент нам доведеться залишити цей світ. Здавалося б, здорова, повна сил, енергії і планів людина, проходячи повз будинок, потрапляє під крижану брилу бурульок, які падають їй на голову. Вона гине, хоча цього ні вона, ні її знайомі ніяк не очікували. А тим часом бабуся, яка пережила важкий інсульт, одужує