Читати книгу - "Країна розваг"

приміщенні була висока. Кроки відлунювали від дерев’яної підлоги, пофарбованої під камінь. Я чув своє дихання — шорстке й сухе. Мені було страшно, розумієте? Том радив мені триматися подалі від цього місця, але Том був мені не указ, так само, як Едді Паркс. У мене були «Дорз», був «Пінк Флойд», але мені потрібно було більше. Мені потрібна була Лінда Ґрей.

Між темницею та кімнатою тортур рейка опускалася й описувала подвійний S-подібний вигин. Там вагончики набирали швидкість і добряче струшували відвідувачів, підкидаючи їх у різні боки. «Дім жаху» був темним атракціоном, та під час роботи єдиною темною частиною шляху був цей відрізок. Напевно, саме тут убивця дівчини перетяв їй горло й викинув тіло. Як швидко він діяв і якими точними та вивіреними були його рухи! За останнім поворотом пасажирів поїзда засліплювало розмаїття різнобарвних спалахів стробоскопічних ламп. І хоча з Тома слова було не витягти, я був цілковито певен, що саме тут він і бачив те, що бачив.

Я повільно йшов уздовж подвійного S-подібного вигину і думав, що Едді не погребує пожартувати наді мною і вимкнути робоче світло, якщо почує мої кроки. Залишити мене тут, щоб я навпомацки пробирався місцем убивства під акомпанемент вітру і стукіт дошки надворі. І якщо припустити… лише припустити… що дівчина простягне в темряві руку і торкнеться моєї, так, як це зробила Ерін того прощального вечора на пляжі?

Але світло горіло. Біля рейки не проявилося жодної скривавленої сорочки й рукавичок, які б примарно світилися. А коли я підійшов до того місця, де, на моє переконання, все і сталося, перед самим входом у кімнату тортур, там не стояла дівчина-примара і не простягала до мене рук.

Та все-таки щось там було. Я тоді це точно знав і знаю досі. Повітря було холоднішим. Не настільки холодним, щоб я бачив, як з рота пара іде, проте так, безумовно, холоднішим. На руках, ногах і в паху в мене виступили сироти, а волосся на потилиці стало сторч.

— Покажися, — прошепотів я, почуваючись дурним і переляканим. Бажаючи, щоб це сталося, і сподіваючись на протилежне.

І почувся звук. Довге, повільне зітхання. Не людське, анітрохи. Воно прозвучало так, наче хтось відкрутив невидимий паровий клапан. А тоді все стихло. Більше жодних зітхань. Принаймні того дня.

* * *

— Щось ти довго, — завважив Едді, коли за чверть перша я нарешті з’явився. Він сидів на тому самому ящику з-під яблук, в одній руці тримаючи залишок сендвіча з беконом, латуком і томатами, а в іншій — пінополістироловий кухлик із кавою. Я був брудний від шиї до ніг. А Едді сидів свіжий, як маргаритка.

— Вагончики були дуже брудні. Мені довелося їх помити перед тим, як накладати віск.

Едді відхаркнув і сплюнув, вигнувши шию.

— Якщо хочеш медаль, у мене закінчилися. Іди знайди Гарді. Він сказав, слід спускати воду зі зрошувальної системи. Такому ледарю, як ти, там є що робити аж до кінця дня. А як упораєшся раніше, приходь до мене, я тобі ще щось підшукаю. У мене цілий список, повір.

— Добре. — На радощах я пішов мало не підстрибом.

— Малий!

Я неохоче розвернувся.

— Бачив її там?

— Га?

Едді неприємно посміхнувся.

— Не гакай мені. Я знаю, що ти там робив. Не ти перший, не ти останній. Ти її бачив?

— А ви коли-небудь її бачили?

— Нє. — Він дивився на мене: маленькі хитрі оченята-буравчики визирали з двох щілин на вузькому засмаглому обличчі. Скільки йому було років? Тридцять? Шістдесят? Годі було визначити, так само, як і те, чи каже він правду. Та мені було однаково. Я просто хотів пошвидше від нього втекти. У його товаристві було якось моторошно.

Едді підняв руки в рукавичках.

— На тому, хто це зробив, були такі рукавички. Ти знав?

Я кивнув.

— І зайва сорочка.

— Точно. — Його посмішка стала ще ширшою. — Щоб вийти чистим, без крові. Але ж спрацювало, скажи? Його так і не зловили. А тепер іди звідси.

* * *

Коли я підійшов до колеса, зустріла мене там лише Лейнова тінь. Чоловік, якому вона належала, був високо, на середині колеса — лазив по каркасу. Він перевіряв кожне сталеве з’єднання перед тим, як стати на нього ногою й перенести вагу. На одному боці в нього висів шкіряний футляр з інструментами, і час від час він витягав звідти торцевий ключ. Темний атракціон у «Джойленді» був лише один, зате високих було чи не з десяток, у тому числі «Колесо Кароліни», «Змійка», «Громовиця» і «Скажена трясучка». Упродовж сезону їх щодня перед Першими воротами перевіряла команда техобслуговування з трьох чоловіків, і, безумовно, у «Джойленд» навідувався (з попередженнями і без них) інспектор штату Північна Кароліна з питань парків розваг, але Лейн казав, що своїх атракціонів не перевіряють лише ледачі й безвідповідальні атракціоністи. Це змусило мене замислитись над питанням: а коли Едді Паркс востаннє їздив у своїх вааагончиках і перевіряв штааанги на предмет безпеки?

Подивившись униз, Лейн побачив мене і закричав:

— Той бридкий сучий син хоч поїсти тебе відпускав?

— Я всю перерву працював! — гукнув я у відповідь. — Забув про час. — Але тепер я справді був голодний, як вовк.

— У мене в будці є салат з тунця й макаронів, якщо хочеш. Я вчора забагато його наробив.

Я зайшов у маленьку кабінку з пультом керування, знайшов чималий пластиковий контейнер «Таппервер» і зняв з нього кришку. На той час, коли Лейн спустився на землю, тунець і макарони вже перекочували до мене в шлунок, і я трамбував їх печивом «Фіґ Ньютонз» (його теж трохи лишалося).

— Дякую, Лейн. Було смачно.

— Ага, з мене вийде комусь хороша дружина. Дай мені кілька коржиків, поки вони ще не всі в тебе у шлунку.

Я простягнув коробку.

— Як атракціон?

— Колесо в порядку, повному і абсолютному. Допоможеш мені попрацювати з двигуном, коли трохи їжу перетравиш?

— Так, звісно.

Він зняв котелок і покрутив його на пальці. Волосся в нього було стягнуте на потилиці в хвостик. Я помітив у чорному кілька проблисків сивизни. На початку літа їх ще не було, цього я був цілком певен.

— Слухай, Джонсі. Едді Паркс — карні-від-карні, але це не змінює того, що він злобний троль і сучий син. На його погляд, проти тебе працює два чинники —