Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1"

Слезами дружбы оросили

И на могиле положили;

И со святыми упокой

Запели тихо и уныло.

В трактире за круглым, за братским столом

Уж под вечер други сидели кругом;

Печально и тихо двенадцать сидело:

Их сердце одною тоскою болело.

Печальная тризна, печальны друзья!..

Ах, тризну такую отправил и я.

Согласьем общим положили,

Чтоб каждый год был стол накрыт

В день смерти друга; чтоб забыт

Не мог быть друг их за могилой.

И всякий год они сходились

В день смерти друга поминать.

Уж многих стало не видать:

Приборы каждый год пустели,

Друзья все больше сиротели

И вот, один уж, сколько лет

К пустым приборам на обед

Старик печальный приезжает;

Печаль и радость юных лет

Один, грустя, воспоминает.

Сидит он долго, мрачен, тих,

И поджидает: «Нет ли брата

Хоть одного еще в живых?»

И одинокий в путь обратный

Идет он молча… И теперь,

Где круглый стол стоит накрытый,

Тихонько отворилась дверь,

И брат, что временем забытый,

Вошел согбенный!.. Грустно он

Окинул стол потухшим взором

И молвил с дружеским укором:

«Лентяи! видишь, как закон

Священный братский исполняют!

Вот и сегодня не пришли,

Как будто за море ушли!»

И слезы молча утирает,

Садясь за братский круглый стол.

«Хоть бы один тебе пришел!»

Старик сидит и поджидает…

Проходит час, прошел другой,

Уж старику пора домой.

Старик встает: «Да, изменили!

Послушай, выпей, брат, вино,—

Сказал слуге он, — все равно

Я не могу; прошло, что было,—

Да поминай за упокой;

А мне пора уже — домой!»

И слезы снова покатились.

Слуга вино, дивяся, выпил.

«Дай шляпу мне… какая лень

Идти домой!..» — и тихо вышел.

И через год в урочный день

Двенадцать приборов на круглом столе,

Двенадцать бокалов высоких стоят,

И день уж проходит,

Никто не приходит,

Навеки, навеки забыты они.

[1843, Яготин]

РОЗРИТА МОГИЛА

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,—

Панувала… Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані [73]

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки?

Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

9 октября 1943,

Березань

Чигрине, Чигрине…

Чигирине, Чигирине,

Все на світі гине,

I святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.

Над землею летять літа,

Дніпро висихає,

Розсипаються могили,

Високі могили —

Твоя слава… і про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? чого стояв?

І на сміх не скаже!!

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??.. засівали,

І рудою поливали…

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала.

А надію…

Вітер по полю розвіяв,

Хвиля морем рознесла.

Нехай же вітер все розносить

На неокраєнім крилі.

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі.

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну.

Спи ж, повитий жидовою,

Поки сонце встане,

Поки тії недолітки

Підростуть, гетьмани.

Помолившись, і я б заснув…

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.

Не рвіть, думи, не паліте!

Може, верну знову

Мою правду безталанну,

Моє тихе слово,

Може, викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло.

І в тяжкі упруги…

Може, зорю переліг той,

А на перелозі…

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!

Може… може… А меж тими

Меж ножами рута

І барвінок розів’ється —

І слово забуте,

Моє слово тихосумне,

Богобоязливе,

Згадається — і дівоче

Серце боязливе

Стрепенеться, як рибонька.

І мене згадає…

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій, раю!

Спи, Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти.

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.

19 февраля 1844,

Москва

СОВА

Породила мати сина

В зеленій діброві,

Дала йому карі очі

І чорнії брови.

Китайкою повивала,

Всіх святих благала,

Та щоб йому всі святії

Талан-долю слали.

«Пошли тобі, матер божа,

Тії благодати,

Всього того, чого мати

Не зуміє дати».

До схід сонця воду брала,

В барвінку купала,

До півночі колихала,

До світа співала:

«Е… е… лю-лі,

Питала зузулі,

Зузуля кувала,

Правдоньку казала.

Буду сто літ жити,

Тебе годувати,

В жупані ходити,

Буду панувати.

Ой виростеш, сину,

За півчварта [74] року,

Як княжа дитина,

Як ясен високий,

Гнучкий і дебелий,

Щасливий, веселий

І не одинокий.

Найду тобі рівню,

Хоч за морем синім,

Або крамарівну,

Або сотниківну,

Таки панну, сину.

У червоних черевиках,

В зеленім жупані

По світлиці похожає,

Як пава, як пані,

Та з тобою розмовляє.

В хаті, як у раї!!

А я сижу на покуті.

Тілько поглядаю.

Ой сину мій, сину,

Моя ти дитино!

Чи є кращий на всім світі,

На всій Україні!

Нема кращого й не буде —

Дивуйтеся, люди!

Нема кращого!.. а долю…

Долю роздобуде».

Ой зозуле, зозуленько,

Нащо ти кувала,

Нащо ти їй довгі літа,

Сто літ накувала?

Чи є ж таки на сім світі

Слухняная доля?

Ох,