BooksUkraine.com » Пригодницькі книги » Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії 📚 - Українською

Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

139
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Пригодницькі книги / Інше / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 70
Перейти на сторінку:
найкрупніші общини нащадків славетних сапотеків та міцтеків. Щоправда, за Оахакою закріпилась характеристика вельми сумнівної добротності — як найбільш бідного та злиденного мексиканського штату.

Найголовніше, що я вишукував і заради чого подався в Оахаку, — одні з найдавніших руїн Мезоамерики, древнє сапотецьке місто, воістину гідне самих богів, відоме нині під назвою Монте Албан (Monte Alban). Там я знайшов справжніх друзів.

Цього разу я вирішив не викаблучуватися і не їхати автостопом. Як порядне людисько, купив собі квитка на першокласний мексиканський автобус компанії «ОСС», що розшифровувалось як «Omnibuses Cristobal Colon» або українською — «Омнібуси Христофора Колумба».

Я виїжджав з Капе, люксової автобусної станції у Пуеблі, близько сьомої пополудні. Чухрати до Оахаки — майже чотири сотні кілометрів, причому чималий уривок шляху крученим серпантином на взгір’ях, тому фірмовий колумбовий омнібус приплентався у столицю найбіднішого мексиканського штату заледве не опівночі.

Щойно вискочивши з лискучого і м’якенького автобуса, я миттю розібрав, що втрапив до справжньої дикої Мексики, ще не обтягнутої павутиною цивілізації і не загидженої всепроникаючою цвіллю прогресу. Автобусна станція ветха, будинки прості, місцями скособочені, машини старі, аж дивитися боляче, а до станційного ліхтаря стовбичила припнута до нього чорна коза. Повсюдно буйніли дивакуваті кущі, кактуси та незнайомі деревини. А проте, як то завжди трапляється, була серед тої бідноти якась своєрідна невимушеність і задушевність, яка давно перевелась у бетонних джунглях мільйонних мегаполісів, осяяних ювелірними вогнями вітрин і блиском облудних посмішок. Словом, навіть прикрита м’ясистою пітьмою Оахака припала мені до душі.

А втім, роззяплювати рота на нічне місто не було часу. Мій хостел, що мав мелодійне ймення «La Villada Inn Hostal», відповідно до опису на веб-сайті, ліпився ген-ген на окраїнах міста, замалим не в самих горах. Коли я нарешті розшукав покошланий кеб з жовтими шашками таксі на даху, над містом прокотилось бомкання дзвонів, які сповіщали про народження нової доби.

Таксист вельми зрадів мені (видно, не густо у них з пасажирами) і радо погодився підвезти, попри те, що гадки не мав куди треба їхати. Не допомогла навіть роздрукована карта, бо в тій точці, де відповідно до адреси мав знаходитися мій хостел, картографічний сервіс «Google maps» показував: вулиць там не було взагалі. Тобто вулиці, може, й були, але на мапі їх не намазюкали, тому стандартна схема «тицьнув пальцем в карту і поїхав» зазнала фіаско. Водій спитав у когось по радіо, як воно краще доїхати до «La Villada», радіо щось скриготнуло у відповідь, і ми посунули в напрямку сплячих бескидів, що пливкою громадою вимальовувалися на тлі зоряного неба.

Хвилин за двадцять таксист спинив свою пом’яту колимагу і вишкірився до мене:

— Тут!

Я вистромився з вікна. Перед носом машини відкривався завалений сміттям пустир, справа проступали обриси якогось будинку з повибиваними шибами, десь внизу ледь вловимими цятками вогнів мріла Оахака. І більше нічого. Я засунувся назад:

— Не тут, — кажу. — Це що завгодно, але не хостел «Ла Війяда».

Водій розгубився, знову викликав когось по радіо, кілька хвилин уважно вислухував переривчасте бурчання на тому боці, потім довго і голосно лаявся, нарешті розвернувся і ми помчали назад. Хвилин за десять він знов завернув у гори і небавом спинився, дурнувато усміхаючись.

— Оце точно тут!

У непроглядній темряві я силкувався видивитися вивіску з назвою хостелу. Безрезультатно: якісь ангари, склади, перекошені навіси, але нічого схожого на хостел.

— Сеньйоре, — кажу. — При всій до вас повазі, це не тут.

Таксист насупився, але радіо більше не чіпав, натомість подзвонив комусь по мобільному. Він кілька разів прогорлав у трубку назву моєї нічліжки, по черзі перекидаючи наголос зі складу на склад і переставляючи місцями слова. Укінці радо замахав головою, завів двигуна, і ми вкотре чкурнули вниз запиленим манівцем.

Я вже починав хвилюватися, чи втраплю до ранку в хостел, а якщо й втраплю, то скільки таксист здере з мене за таку екскурсію. Ми вже майже годину гасали околицями міста, щораз більше забираючись в гори, і ніяк не могли відшукати той клятий гуртожиток. Зненацька водій різко пригальмував, ледь не припечатавшись бампером до залізних воріт, і радо йойкнув:

— Ось! Тут!

Зізнаюся, мені геть не сподобалось те, що я побачив крізь лобове скло, але мусив визнати, таксист був правий: у розпливчатих від фар конусах світла чітко виднілась назва мого хостелу… виведена простою крейдою на ржавому металевому листі.

Я висунувся з машини і протер очі — упевнитися, що мені не приверзлось. Хоча в той момент я, певне, більше хотів, щоб воно таки привиділось. Потому повернувся до таксиста.

— Скільки? — питаю, стукаючи пальцем по гаманцю.

— Sesenta pesos, señor[84], - сором’язливо промимрив мексиканець, а потім додав, ніби просячи вибачення: — Por favor…

Я зразу не повірив і перепитав. Таксист двома руками показав шість пальців, що мало означати шість по десять песо. Поки він не передумав, я відрахував йому купюри. «Шістдесят песо! Лише якихось нещасних шість доларів за те, щоб опівночі згасати заледве не всю Оахаку!» — крутилось у голові. Я як ненормальний, кричав шоферу «gracias[85]!», а наостанок чуйно потиснув йому руку і навіть промимрив щось на кшталт: «Україна вас не забуде, дядьку». Нарешті старезний кеб, виючи двигуном, зник за рогом, і я лишився сам.

Було темно. Я стирчав на брудній неширокій вулиці високо в горах перед залізними, наскрізь проржавілими воротами, на яких крейдою було написано «La Villada Inn Hostal». Вгору по вулиці стояло ще кілька будинків, далі за ними ґрунтовий путівець вишкрябувався на прямовисний схил гори і зникав. Насподі, біля підніжжя скель, тихо спала Оахака.

Ліхтарів не було.

«Ну, все, — скрушно подумав я. — Хороші хостели закінчились».

Я спробував налапати кнопку дзвінка або металевий язичок на брамі, але мої пошуки закінчились нічим. Відтак я легенько торкнув проіржавілі двері, і вони на диво гладко подались.

Подвір’я куталось у непроникну темряву, я не бачив далі свого носа. Навпомацки скрадаючись вздовж стіни, дійшов до якихось дверей і тихенько постукав. Мені довелось двічі повторити стукання, поки зсередини щось зашаруділо, і крізь двері просунулась заспана кудлата голова. Я не встиг і рота розтулити, коли голова пробубніла відмінною, хоч і сонною англійською:

— О, чувак, ти таки приїхав. Я читав твого листа, що ти будеш пізно. Але заснув, — він позіхнув так, що ледь не звихнув щелепу, — і не дочекався. Ходи, покажу твою кімнату.

Як пізніше виявиться, то був Чей — молодший з двох синів хазяїв хостелу. Він відвів мене в напівпідвальне приміщення і впустив до середніх розмірів кімнати

1 ... 36 37 38 ... 70
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"