Читати книгу - "Шлях Абая"

— Ось такий Іса і був людиною з народу! І сироти його бідолашні, і стара мати, і хвора вдова — це і є народ. А яким дорогим його сином був Іса! Яку відвагу показав він, захищаючи твою худобу! Ти сам або Азимбай — могли б ви учинити це, рятуючи своє ж багатство? Ні, нехай уже всі мої думки і бажання будуть разом з такими людьми, з народом, на боці якого і справедливість, і добро! Ви не варті й ламаного нігтя таких людей! їх сотні, тисячі, і всі вони знедолені й скривджені. Коли подумаєш, що Іса згубив своє життя заради пожадливості людей, яким охляле ягня дорожче за людину,— серце стискається від гніву. Так, це був справжній герой, батир! До самої смерті, в гарячці, в маренні, він боровся з вовком. А хто знає, чи вовка він тоді проклинав? Чи не тебе і твого сина, безжального й лютого хижака, проклинав він? — сказав Абай, сам не підозріваючи, з якою душевною прозорливістю він розгадав передсмертні думки Іси.

Дармен слухав Абая, низько схиливши голову, охоплений гірким жалем до загиблого. Магаш теж хвилювався.

Помовчавши, Абай тихо закінчив:

— І Базарали теж один з таких людей. З ким же мені бути, як не з ними? Запам’ятайте: якщо з ним трапиться недобре, я почну такий позов, що ти не радий будеш, Такежан!

Останні слова він промовив твердо, з погрозою. Такежан і Майбасар мовчки вийшли з кімнати.

Смерть Іси справді глибоко запала в душу Абая. Він сам послав Дармена поховати його, звелів йому взяти в Оспана двох овець для допомоги сім’ї. Дармен оплакував Ісу разом з його рідними, обіцяв піклуватися про дітей. Тоді ж стара Ійс розповіла йому всі подробиці подвигу Іси і його смерті.

Слідом за Такежаном зібрався їхати і Шубар. Але Дбай затримав його. Він хотів передати з ним листи в Семипалатинськ. Один з них був до Кунту. «Хочеш урятувати себе,— писав йому Абай,— рятуйся будь-яким шляхом, тільки не топи Базарали. Якщо викажеш його, стережись!» Написав він і Оспанові, благаючи його: «Якщо хочеш бути волосним, не накликай на себе прокльонів народу. Я почуваю, що ти збираєшся зректися мене. Єдине моє прохання до тебе, прохання старшого брата: хай хоч який гаспид тебе плутає, не виказуй Базарали властям!»

З цими листами Шубар ранком наступного дня поїхав у Семипалатинськ.

Місто було повне ходаків і скаржників, що клопотались за кунанбаївців. «Крук крукові очей не виклює»,— говорить, приказка. Родові верховоди, що звикли дивитися на народ, як на своїх рабів, всіляко паплюжили відважних бідняків, що піднялися проти баїв, вимагали суворої кари. «Віддамо на суд усього народу! Хай не самі тобиктинці судять, нехай усі племена дадуть їм гідне покарання, яке збережеться надовго в пам’яті всіх знахабнілих баламутів!»

До розгляду справи, що дістала назву «суперечки Такежана і Базарали», встряли волосні й аткамінери всього Семипалатинського повіту. Всі ці впливові і могутні люди об’єдналися тепер навколо кунанбаївців.

Щодо Уразбая, то він безвиїзно сидів у своєму аулі. Внутрішньо він радів з того, що взаємини між Жигите-ком і Іргизбаєм так загострилися; він навіть думав: «Нехай дідько стукне їх лобами!» Але про відвертий перехід його на бік жигитеків не могло бути й мови. Навпаки, на людях, які могли б передати кунанбаївцям почуте тут, і він, і Абрали старанно відмежовувались від жигитеків.

— Не такий уже я заклятий ворог Такежана, щоб радіти з його біди! Хто б міг подумати, на що зважиться цей Базарали? Якщо тобиктинці зараз поділяться на два табори, то я, звичайно, буду поряд з Такежаном! — казав Уразбай, розраховуючи на те, що це буде передано кунанбаївцям.

Кунту, приїхавши в місто, одразу з’явився з повинною до повітового начальника:

— Не винен я в цьому розбраті! Я належу до невеликого маловпливового роду Бокенші, а ті, хто підстроїв набіг, набагато сильніші за мене, вони з могутніх, великих родів. Подужати їх я не можу і через те прошу звільнити мене з посади волосного.

Казанцев не заперечував. Прохання Кунту влаштовувало його. З часу минулих виборів він почував себе боржником перед Оспаном та іншими кунанбаївцями. Кунту був одразу ж звільнений з посади і дістав дозвіл перевестися до Мукурської волості, а на його місце Казанцев, не чекаючи виборів, призначив Оспана.

Отже, Базарали і разом з ним жигитеків віроломно зрадили всі аткамінери, які могли б заступитися за них.

Збираючись у місто, Кунту звернувся до верховодів Жигитека — Бейсембі і Абдільди:

— Справа Базарали мене губить. Якщо земляки й тепер кинуть мене, я остаточно пропав. Суд буде в місті, нехай аткамінери Жигитека негайно пошлють туди когось, хто відповідатиме за свавілля Базарали,— передав він перед від’їздом.

Бейсембі й Абдільда зібрали аткамінерів усіх багатих і сильних аулів Жигитека на раду і викликали на неї Базарали. Всім їм було вже ясно, що жигитеки залишилися одинокою маленькою купкою, беззахисною перед злобою степових верховодів. Абдільда, який завжди вмів знайти вихід у будь-якій заплутаній справі, заговорив про тяжке становище роду Жигитек з нещадною відвертістю.

— Ми схожі тепер на обгорілий пеньок, що самотньо стирчить на пожарищі. Навколо нас нема земляків, на яких можна було б спертися. Вони обдурили, зрадили нас. Підбурювачів було багато, а відповідати нікому. Ось у яке становище ми попали, потураючи підступним замірам Уразбая і Жиренше! І степові казахи, і міське начальство — всі ополчилися на рід Жигитек. Кричать, вигукують бойовий клич, закликають до розправи! Не тільки тобиктинці — всі сусідні племена об’єдналися проти нас. Вони й схвалюватимуть присуд. У кого запустять вони свої пазури, як вирішать? Заздалегідь важко сказати, але ясно одне: відповідати нам доведеться, інакше нас потоплять у крові. Якщо не їхати на розгляд, буде ще гірше. Тепер уже не сам Такежан в’язатиме і відправлятиме на каторгу: всі волосні верховоди всієї області вирішили об’єднатися, щоб спільно розтрощити нас. «Якщо жигитекам дороге життя, нехай приїдуть на суд і схилять перед нами голови!» — ось що кажуть вони нам. Відповідати за вчинене доведеться синам нашого роду. Але кому ж відповідати?

Тут Абдільда звернувся просто до Базарали:

— Якщо ти народився мужчиною, то мусиш сам відповідати за свої вчинки. В місто треба їхати тобі!

Слова Абдільди звучали як присуд, як наказ.

Базарали добре розумів, що Абдільда і Бейсембі ховаються в кущі. Не вагаючись, не принижуючись до суперечки, він відповів коротко й твердо, як відважна людина, ладна рискувати головою.

— Сам я все вчинив, сам і відповідатиму. Мені давно було ясно,