Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Ні, мій добрий заступнику! — сказав Джордж. — Ви й так чимало для мене зробили, а це може вам зашкодити. Гадаю, в мене вистачить грошей, щоб дістатися, куди мені треба.

— Ні, ти неодмінно візьмеш їх, Джордже. Гроші — то скрізь велика підмога, вони ніколи не вадять, якщо надбані чесно. Отож бери їх, синку, бери й не балакай!

— Гаразд, але з умовою, що я поверну їх вам, коли зможу, — сказав Джордж, беручи гроші.

— А тепер, Джордже, скажи мені, чи довго ще ти збираєшся так мандрувати? Сподіваюся, що не довго й не далеко. Усе це дуже дотепно, але надто вже ризиковано. А отой хлопчина з тобою — хто він?

— То вірний товариш. Він утік до Канади «десь понад рік тому. А вже там почув, що його хазяїн з люті на нього жорстоко відшмагав його матір. То він пройшов усю дорогу назад, щоб розрадити бідолашну стару і якось забрати її з собою.

— І забрав?

— Ще ні. Він чатував коло маєтку, та все поки що не випадало нагоди. То оце тим часом він поїхав зі мною, щоб провести мене до Огайо. Там він залишить мене на друзів, що допомогли йому втекти, а сам повернеться по неї.

— Небезпечно, ой як небезпечно! — мовив містер Вілсон.

Джордж випростався і зневажливо посміхнувся. Старий добряк з простодушним подивом розглядав його з голови до ніг.

— Джордже, з тобою сталася дивовижна річ. Ти поводишся й розмовляєш наче зовсім інша людина, — сказав він.

— Бо я тепер вільна людина! — гордо відказав Джордж. — Так, сер, я вже нікого не назву своїм паном. Я вільний!

— Стережися! Хтозна… тебе ще можуть спіймати.

— Коли б таке й сталося, містере Вілсон, то в домовині всі люди однаково вільні та рівні, — мовив Джордж.

— Я й досі не можу отямитись від твого зухвальства! — сказав містер Вілсон. — Заявитись отак до найближчого заїзду!..

— В тім-то й річ, що до найближчого, містере Вілсон. Воно й справді таке зухвальство, що їм і на думку не спаде сюди заглянути. Вони шукатимуть мене десь далі. До того ж навіть ви мене ледве впізнали. Що ж до Джіма, то він не з тутешніх невільників, і його в цих місцях ніхто не знає. Та його вже, мабуть, і шукати покинули. Ну, а мене з тієї об’яви теж навряд щоб хто впізнав.

— А тавро на руці?

Джордж стягнув рукавичку і показав ледь загоєний рубець.

— Це прощальний дарунок містера Гарріса, — гидливо мовив він. — Тижнів зо два тому він забрав собі в голову потаврувати мене, бо, мовляв, я от-от від нього втеч. Цікава штука, правда ж? — додав він, знову надягаючи рукавичку.

— У мене аж кров холоне, коли про все це подумаю… Такий риск, така небезпека! — сказав містер Вілсон.

— І в мене вона холола багато літ, містере Вілсон, зате тепер аж кипить, — відказав Джордж.

З хвилину обидва мовчали.

— Ну от, мій добрий заступнику, — знову обізвався Джордж. — Коли я побачив, що ви мене впізнали, то одразу ж вирішив про все вам розповісти, щоб ваші здивовані погляди не виказали мене. Завтра вдосвіта я поїду звідси, а наступну ніч уже сподіваюсь безпечно перебути в Огайо. їхатиму вдень, спинятимусь у найкращих готелях і сидітиму за одним столом з великими панами. Отже, прощавайте, сері Як почуєте, що мене спіймали, то знайте — я вже мертвий!

Джордж устав, високий, мов скеля, і величним жестом простягнув руку. Старий добряк щиро потиснув її, узяв свою парасольку і, докинувши на прощання ще кілька застережень, поплентався з кімнати.

Джордж стояв і замислено дивився на двері, що зачинилися за старим. Раптом у нього сяйнула ще якась думка. Він квапливо ступив до дверей, розчинив їх і гукнув:

— Містере Вілсон, ще одне слово.

Старий повернувся до кімнати. Джордж, як і раніш, замкнув двері на ключ і якусь хвилю неначе вагався, втупивши очі в підлогу. Нарешті з видимим зусиллям підвів голову і сказав:

— Містере Вілсон, ви завжди ставились до мене по-людяному… То я хотів попросити вас, щоб ви зробили мені ще одну, останню ласку.

— Я слухаю, Джордже.

— Все, що ви тут казали, сер, це правда. Я таки ризикую, страшенно ризикую. Якщо я загину, жодна жива душа за мною не пожаліє, — сказав він, тяжко дихаючи й насилу вимовляючи слова. — Мене кинуть у яму й закопають, як собаку, і вже другого дня ніхто про мене й не згадає. Крім моєї нещасної дружини! Як вона тужитиме й плакатиме, бідолашна!.. То чи не погодилися б ви, містере Вілсон, якось передати їй оцю шпильку? Вона подарувала її мені на Різдво. Віддайте їй цю пам’ятку і скажіть, що я любив її до останнього зітхання. Ви зробите це для мене? Зробите? — схвильовано запитував він.

— Ну звісно, мій друже! — відповів старий добряк, беручи шпильку. Голос його тремтів, на очі наверталися сльози.

— І скажіть їй ще одне, — додав Джордж, — це мій останній заповіт. Якщо вона зможе дістатися до Канади — нехай пробивається туди. Хоч яка добра її хазяйка, хоч як тяжко покинути рідну домівку — однаково переконайте її не вертатися, ба рабство завжди несе біду. Скажіть їй, нехай вона виростить нашого хлопчика вільною людиною, щоб він не зазнав таких страждань, як я. Скажіть їй це, містере Вілсон, добре?

— Так, Джордже, я скажу їй. Але я вірю, що ти не загинеш. Мужайся, друже, ти хоробрий хлопець. Усім серцем бажаю тобі щасливо здолати всі перешкоди…Атож, саме так!

Джордж, ходячи по кімнаті, спинився, якусь мить постояв у задумі, а потім тихо мовив:

— Дякую вам за щире слово, мій добрий друже. Я Цього не забуду.

Розділ ХІІ

Типова картина законної торгівлі

Містер Гейлі і Том помалу їхали собі далі труською дорогою, занурені кожен у свої думи. Та дивовижна річ: ці двоє сиділи поряд в одному візку, мали однакову людську подобу, перед очима їх проходили самі краєвиди — але як різнились їхні думки!

Містер Гейлі, приміром, спочатку міркував про Тома — про його зріст, міць і статуру, — прикидаючи в думці, скільки можна буде за нього вторгувати, якщо зберегти його до продажу при тілі та в доброму здоров’ї. Міркував він і про те, як збиратиме свій новий гурт негрів, про різницю в цінах на чоловіків, жінок і дітей та про всілякі інші речі,