Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 2"

Рев наростав, наближався. Томаш зиркнув на два раніше надрубані дерева, виглянув на дорогу.

Вирішивши, що час, поплював на долоні, широко розставив ноги й заходився рубати з усієї сили. Чотири, п'ять ударів – і стовбур, глухо застогнавши, здригався, набираючи розгону, й починав хилитися. Описавши кроною широку дугу, сосна падала з гуркотом, схожим на розрив снаряда.

Ворожі кулі сипалися щораз рясніше, рвали дерен, зачепили навіть рюкзак, але Томаша вже тут не було. Залишилися лише його солдатські пожитки й сокира, всаджена в білий, вологий від соку пеньок.

Танки затрималися перед завалом. Десантники позлазили з машин, хто побіг уперед, інші – розсіялися по боках, щоб забезпечити похід машин.

Передня машина, розігнавшись, ударила в стовбур, намагаючись зламати його або зіпхнути вбік. Сосна зігнулась, як лук, але витримала удар. Десантники мусили зачепити її канатами й відтягнути з дороги, потім – другу й третю. Танки ревли, долаючи завал на малій швидкості.

Два перші танки почали сигналити – кликали вже десантників, а третій ніяк не міг пролізти вперед. Піхотинці збігалися, стрибали на броню. Двоє запізнилися і тепер доганяли останній танк. Хапалися за броню, намагаючись вилізти на борт.

З-поміж сухого торішнього листя на крислатому дубі гримнули два поодинокі постріли. Двоє десантників залишилися на дорозі, розритій глибокими слідами гусениць.

Томаш спустився по стовбуру на землю, дбайливо засунув сокиру в рюкзак і, закинувши його на плечі, пішов понад дорогою у затінку дерев.

Машина генерала стала посеред лісової дороги. Миттю підставили домкрата, підняли кузов. Густлік зняв і приладнував ззаду зіпсоване колесо. Водій поставив нове, затягнув ключем гвинт, а Янек збоку вже накладав інше. Працювали мовчки, чути було тільки сопіння, часом – брязкіт металу.

Генерал, гримаючи трубку біля вуха, закінчував розмову.

– «Ластівка», добре зрозуміли, Координати: три два – чотири нуль, один вісім – два один. Ціль покажемо ракетами.

– Готово, – доповів водій, крутнувши востаннє ключем.

Скочивши в машину, рушили по вибоїнах. Поваду вже давно клекотіло, а тепер гарматний снаряд просвистів над ними і вибухнув попереду в лісовій гущавині.

– Улани добре затримують, – похвалив генерал, повертаючись до танкістів, які вмостилися на задньому сидінні. – Зараз мені вбік, а ваш «Рудий» недалеко. Хоч одного розлущіть.

– Так точно.

Зіскочили на ходу з машини і швидко подалися до шосе за Шариком.

– Погано бити в лоб, – сказав Густлік.

– У гусеницю, аби тільки затримати. Гуркіт моторів дедалі дужчав.

– Треба ближче підпустити.

– Здалеку й так не встигнемо. – - Кос оглянувся. – Бігом.

Поміж дерев уже мелькало шосе, проте й німці наближалися. Вибігли на узлісся, глянули довкола… «Рудого» не було.

– Де ж вони?

Перший побачив, певніше, винюшив, Шарик і показав мордою напрям.

– Ось де вони! – крикнув Янек. – Виправили помилку, виїхали. Да горбик, щоб мати більший радіус обстрілу.

Кинулись туди бігом, але аразу ж зрозуміли, що не встигнуть.

– Пропустять, чорти ледачі… Не впізнають відразу, що це «пантери»… – сопів Густлік.

– Стій. Я їх розбуджу, – швидко промовив Янек і, залігши в рові, прицілився з автомата.

– Галасують, але нікого не видно, – сказав Григорій, виглянувши з башти, опустився назад, ляснув тузом чирвову даму, що лежала на замку гармати.

– Туз усе поб'є.

Аж тут по танковій броні нерівним градом задзвеніли кулі.

– Німці? – Віхура погасив лампу й простягнув руку до колоди.

Тук, тук, тук, – дзьобнули в сталь ще три.

– Та ж не французи, – буркнув Саакашвілі. – Машину до бою!

Зачинив люка, пригнувся над прицілом і побачив – з рову біля шосе йде довга черга в ліс, звідки чекали прот тивника. Зрозумів, що хтось йому вказує ціль.

– Осколочним… Ні, стривай, бронебійним заряджай, – помітив неясні силуети танків і скорше вгадав, ніж побачив, що то німці.

Янек і Густлік спостерігали за ними з придорожньої канави, притиснувши голови до трави, бо автоматники наосліп обстрілювали шосе й кулі свистіли над самим асфальтом.

Перша машина вийшли з лісу і, задерши догори гармату, чалапнула гусеницями об асфальт.

– Бий! -не витримав Кос- Бий!

У цю ж мить блиснула гармата «Рудого», червона смуга сягнула боку «пантери», зірвала шмат броні й розтрощила гусеницю.

– Добре! Поправляй! – кричав Кос, ніби його можна було почути.

Другий снаряд ударив майже в те саме місце, але з лісу вже виїхали інші танки, повернули башти і вдарили з гармат.

Підбита «пантера» густо задиміла й спалахнула полум'ям. Танки ще раз дали залп, сипонули зливою куль з кулеметів і рвонули вперед по шосе.

– Бий, Гжесю, бий, чого ждеш? – У голосі Коса чулася щира розпука.

«Рудий» мовчав, німці зникли за димом, а Єлень і Кос побігли до танка.

– Нижче голову, – пригинав Густлік Янека. Ворожі кулі ще свистіли, але все рідше.

Добігли до танка. Кос затарабанив прикладом по броні. Відчинилася кришка люка, й виглянув Саакашвілі, з розрізаної щоки в нього текла кров.

– Дайте місце! – крикнув Янек, протискуючись у машину. – Відваги вам забракло?

У люк плигнув Шарик, зачепився об щось лапою. Кос хотів усунути перешкоду і намацав шаблю грузина.

– Іграшки возиш, а більше двох разів вистрелите не вмієш!

– Не кричи, командире. Попало й нам, і ти не вистрелиш.

Кос блискавично прослизнув у башту – ствол гармати відхилився назад, затвор майже торкався броні. Янек мить вагався. Здавалося, що сержант розплачеться, та давно минули ті часи. Зараз він не міг цього допустити, був командиром.

– Підключити шоломофони! Кулемети справні? – натиснув на спуск, двічі вистрелив. – Віхура, сідай за передній.

Застебнувши шоломофон під шиєю, перемкнув його на внутрішній телефон і наказав:

– Запустити двигун – і вперед.

«Рудий» набирав швидкість. Із зачиненими люками промчав повз паліаючу «пантеру», вистрибнув через рів иа шосе, виліз на горбок.

– Додай газу, Гжесю, – сказав лагідно Кос, дивлячись на фотографію давнього командира, на його ордени, прикріплені на стіні башти. – Аби тільки встигнути хоча б попередити…

Ніч несе з собою страх перед невідомим, котре може підкрастися в темряві, а день повертає відвагу. Предмети стають видимими, знайомими і дружніми, все набирав барв.

Коли почало світати, Маруся і Лідка перестали боятич ся нападу. Вогник думала тільки, чи «Рудий» встигне, щоб з Янеком побачитись. Дівчата посідали на лавці перед хатою і, обійнявшись за плечі, заспівали в два голоси.

– Тихо, – раптом