Читати книгу - "Історія однієї істерії"

Режисерка зробила урочисту театральну паузу.

— Ну? — хором вигукнули ми з Тигрою, Жорик із Шумиловим і ще з десятеро перехожих, які тинялися зокола басейну.

— Я розповім це вам наодинці.

Я не могла стримати посмішки, дивлячись на перекошену фізіономію Георгія. Найжахливіше, що може уявити собі детектив Собаневський — це таємницю, котру довірили не йому. Зінаїда томливо підморгнула чоловікові та попросила його тимчасово віддалитися. Буркочучи собі під ніс скривджене: «Ми так не домовлялися…», Тигра пересіла на сидіння до величезного Масика, якому довелося потіснитись. Вигнанці приречено погребли до сусіднього столика.

— Скажу вам відразу, Алла — дівчинка з дуже непростою долею і складною вдачею. Я була в неї єдиною близькою людиною, — почала своя розповідь режисерка, переходячи на знижену гучність.

Мене вразило те, як легко Зінаїда Максимівна регулює силу власного голосу. Адже й не шепоче начебто. Нормально говорить. А виходить тихо.

— Алла майже не жила з батьками. П’ята донька в багатодітній родині, де мріяли про народження сина, була небажаною. Коли вона народилася, батько цілий місяць не розмовляв не те що з нею, а й із іншими дітьми. Образився.

— І хвалити Бога, що мовчав, — навіщось втрутилась я. — Таким дурням краще взагалі не розтуляти рота. Тоді проблем у їхнього оточення менше.

— Згодом Алла теж так вважала, — провадила Зінаїда Максимівна, яка несподівано почала тепер співуче розтягувати голосні. — Але в дитинстві батьківська прихильність здавалася їй найбажанішою річчю в світі. Старші сестри — Анна, Анжела, Анастасія та Ангеліна (усі на «А») — незлюбити сестричку, вважаючи її причиною поганого батьківського ставлення до всієї родини. Усталений комплекс провини мучив душу трирічної Алли, й коли мати віддала її на виховання своїй бездітній сестрі. У тітки Алла теж не прижилася — чоловік тітки Лесі, людина м’яка, але питуща, навідріз відмовився годувати чужу дитину. Тоді Аллочку, сирітку при живих батьках, забрала до себе сестра цього чоловіка, Марія. Діти Марії давно вже виросли та роз’їхалися по всій країні, тому жінці було самотньо. Вона з радістю прийняла до себе Аллочку. Всю свою життєву мудрість, усю невгамовну енергію, завдяки якій зростила трьох дочок і сина (Зіночку, Клавочку, Катрусю та Коленьку), Марія тепер звернула до Аллочки — тямущого дівчатка зі зляканими очима й горобиною скуйовдженістю, сирітки при живих батьках.

Те, що режисерка перетворила свою розповідь на пародійоване фольклорне сказання, ніяк не давало мені змоги зосередитися на фактах. Від надміру імен, епітетів та іншої зайвої інформації все в голові скаламутилося. Невідомо навіщо я взялася записувати імена сестер Алли та дітей Марії. Потім спіймала себе на тому, що ретельно підкреслюю напис, який з’явився мимохіть, «сирітка при живих батьках». Усе-таки режисерка впливала на мене якось дуже дивно.

— Коли Аллі було дев’ять, — не відаючи про мої проблеми, провадила Зінаїда Максимівна, — батьків почало мучити сумління, й вони спробували забрати дівчинку назад. Марія не віддала. Батько Аллочки образився й цілий місяць не розмовляв із дружиною та іншими дочками. Такого горя родина знести не могла. Мати Аллочки відсудила дочку. Наступні вісім років Алла провела як втікачка. То вона втікала від батьків і поверталася до Марії, то поверталася назад у рідну домівку, притягнута за руку, а часом і за вухо жорстокосердними представниками влади. Вона збирала дрібні монети, які щосуботи чергові молодята вкидали на щастя в місцевий ставок, купувала квитка та вирушала в подорож до котроїсь із Маріїних дочок. Але й там міліція знаходила дівчинку та неодмінно повертала її батькам. Узимку, коли Марія померла від старості, Алла втекла до лісу з наміром і собі замерзнути на смерть. Дівчинку відшукали й там (тоді міліція чомусь працювала якісно) і, промерзлу, але живу, доправили до ненависного дому. Мати й четверо сестер — Анна, Анжела, Анастасія та Ангеліна вже самі були не раді й щиро співчували Аллиним мукам. Але змінити нічого не могли: батько неодмінно вимагав повернення молодшої доньки додому. Поступово між Аллою і жіночою половиною родини встановилися навіть теплі стосунки. Сестри допомагали Аллі втікати, мати благала заспокоїтися, дочекатися повноліття та їхати хоч і світ за очі. Однак Аллині очі зверталися до міста. Старша Маріїна дочка мешкала саме в такому місті. У день свого повноліття Алла наскочила до неї з проханням допомогти влаштуватися на навчання. Три роки поспіль вона провалювала іспити в інститут. Нарешті вступила-таки, переїхала в гуртожиток. Захотіла пожити цілком самостійно. У неї склалися дуже теплі стосунки з Маріїною дочкою. Дівчинка ділилася з нею найпотаємнішим. Одного разу познайомила її зі своїм коханим — Артуром — чарівним блондином, єдиним недоліком якого була обручка. Не бажаючи слухати нічиїх порад, готова віддати все за можливість бути поруч із цим чоловіком, Алла потроху божеволіла. У випадкових співрозмовницях блондина бачила тільки суперниць. У ділових зустрічах їй марилося небажання приділяти їй час і увагу. В м’яких натяках на безперспективність їхніх стосунків вишукані глузи. Якось Алла подзвонила старшій дочці Марії і, не в змозі зносити цей тягар, почала скаржитися. Вона тихо плакал, а співрозмовниця намагалась її заспокоїти: «Негідник? Навіть добре, що він такий, не так кривдно розійтися. Обманює тебе й дружину? У товаристві веселіше. Зраджує з твоєю подругою? Ну, це ти загнула, в тебе немає подруг». Потім такі розмови почали повторюватися доволі часто… Вони не були нічим важливим чи вирішальним, нічого не змінювали в Аллиному житті. Стали чимось на кшталт традиції…

Режисерка замовкла з таким виглядом, начебто вже все розповіла.

— То ви…? — здогадалась я.

— Так. Я старша дочка своєї матері. Матері Марії, яка вмерла, зростивши трьох дочок, сина та прийомну дочку — мене, Клавочку, Катрусю, Коленьку й Аллочку. Увечері, напередодні зникнення, Алла дзвонила мені вкотре, щоб поскаржитися на Артура. Жодного нового слова я від неї не почула. Втім, як і вона від мене. Міліція все перевірила й стверджує, що Артур до зникнення Алли ніякого відношення не має. Тим більше, що ще за два тижні до описаного дзвінка Артур із Аллою назавжди припинили свої стосунки.

— Тоді чому ж вона вам на нього скаржилася?

— Традиція, — спокійно відповіла режисерка. — Зараз це здається дурницею. Та Алла настільки звикла звинувачувати в своєму знервованому стані