Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

Піночет та Сухарто відповідно в нацистській Німеччині, Чилі після 1973 року та в Індонезії після 1965 року. Натомість в Японії Мейдзі на будь-який конкретний момент було багато лідерів, а в 1880-х роках відбувся повільний перехід влади від одних лідерів до інших. Усі ці численні лідери мали одну важливу спільну рису: безпосередній досвід перебування на Заході, й усі вони демонстрували відданість основній стратегії — посиленню Японії шляхом вибіркового використання іноземних зразків. При цьому японський імператор залишався символічною представницькою фігурою, а не фактичним керівником.

Що ж до конфліктів між групами та примирення між ними, то з 1853 по 1868 рік в Японії існували розбіжності щодо основної стратегії. Починаючи з 1868 року і надалі, коли основна стратегія укорінилася й стала загальноприйнятою, часом виникали цілком нормальні розбіжності щодо політичних методів втілення цієї стратегії. До 1877 року деякі з цих розбіжностей розв'язувалися в насильницький спосіб, особливо це стосується конфліктів між бакуфу та альянсом Сацума — Тьосю, який тривав до 1869 року, між сісе та представниками японських поміркованих сил в 1860-х роках, а також між урядом Мейдзі та незгодними самураями під час самурайських повстань. І знову ж таки, рівень насильства під час цих конфліктів був помірним порівняно з рівнем насильства в Чилі та Індонезії. Наступне примирення між супротивними сторонами японських конфліктів було значно повнішим, аніж у Чилі, а особливо в Індонезії — частково тому, що під час них було вбито значно менше людей, а також з огляду на те, що лідери уряду Мейдзі докладали більших зусиль та виявляли більшу вправність у справі примирення зі своїми опонентами, ніж це робили чилійські та індонезійські військові лідери. Серед інших країн, досліджуваних у цій книзі, найближчу паралель щодо подолання спадщини насильницьких конфліктів становить собою Фінляндія після громадянської війни 1918 року.

Подолання загальнонаціональних криз зазвичай потребує численних змін у політиці, які можуть запроваджуватися частинами або стати елементами одного спільного бачення. Не можна сказати, що лідери Мейдзі запровадили всі політичні зміни одночасно: вони усвідомлювали, що одні проблеми є більш нагальними, ніж інші. Тому спочатку взялися за створення імперської армії, запровадження податкової реформи та вирішення деяких нагальних проблем, а свою першу повномасштабну заморську війну розпочали лише в 1894 році. Однак усі ці кроки зумовлювалися принципом, щодо якого було досягнуто консенсусу ще на початку доби Мейдзі: необхідність зміцнювати Японію в різноманітних сферах шляхом вивчення та вибіркового запозичення західного досвіду.

Таким чином, Японія доби Мейдзі стала для нас другим хорошим практичним прикладом для дослідження проблем, що виникають під час подолання загальнонаціональної кризи шляхом вибіркових змін. Фінляндія (наш перший приклад) і Японія Мейдзі схожі в тому, що криза постала перед ними несподівано, буквально за один день, коли раптово матеріалізувалася зовнішня воєнна загроза, що назрівала роками. І фіни, і японці мають сильну національну ідентичність та засадничі цінності, які вони захищали, жертвуючи своїм життям у боротьбі зі значно сильнішим супротивником; це випробування японцям судилося пройти під час Другої світової війни. Як фіни, так і японці доби Мейдзі були брутально чесними й реалістами. Втім, у деяких відношеннях фіни та японці опинилися на протилежних полюсах. Японія доби Мейдзі отримувала допомогу від багатьох країн, причому саме від тих, які їй загрожували; фіни ж під час Зимової війни майже ніякої допомоги від Заходу не отримали. Японія долала свої проблеми, використовуючи численні закордонні приклади, Фінляндія ж не мала змоги скористатися жодним. Велике населення, економічна міць і віддаленість від супротивників давали Японії час та простір, необхідні для досягнення військового паритету з країнами, які їй загрожували; близькість і несумірні розміри Фінляндії та Росії унеможливлювали такий варіант для Фінляндії. В наступних двох розділах ми приділимо увагу країнам, де кризи сягнули своєї критичної точки так само раптово, як і в Фінляндії та Японії доби Мейдзі, але їх вибух був спричинений внутрішніми чинниками.

Розділ 4

Чилі для всіх чилійців

Поїздка до Чилі — Чилі до 1970 року — Альенде — Заколот і Піночет — Економіка Чилі в період з 1973 року і до поразки Піночета на референдумі — Після Піночета — Під тінню Піночета — Структура кризи — Повернення до Чилі

У 1967 році я провів свою академічну відпустку в Чилі. На той час усе здавалося мирним і спокійним. Мої чилійські знайомі наголошували у розмовах зі мною, що їхня батьківщина дуже відрізняється від решти латиноамериканських країн. Чилі має тривалу історію демократичного урядування, що лише кілька разів переривалося майже безкровними військовими переворотами, пояснювали вони мені. На відміну від Перу, Аргентини та інших південно- і центральноамериканських країн, військові бували при владі в Чилі нечасто. Тому ця країна вважалася найбільш політично стабільною в усій Латинській Америці. Чилійці ототожнюють себе з Європою та Сполученими Штатами, а не з Латинською Америкою. Наприклад, мій візит до Чилі відбувся в рамках програми з обміну між університетами Чилі та Каліфорнії. Ця програма була започаткована як визнання не лише того географічного факту, що Чилі та Каліфорнія займають схожі позиції в середземноморських зонах західного узбережжя відповідних континентів, а й тієї обставини, що вони подібні за своєю соціальною атмосферою та політичною стабільністю. Мої чилійські друзі підсумували це такою фразою: «Ми, чилійці, добре знаємо, як треба урядувати».

Але вже через шість років після мого візиту, в 1973 році, владу в Чилі захопила військова диктатура, яка побила світовий рекорд із застосованих державою садистських тортур. Під час військового перевороту 11 вересня демократично обраний чилійський президент наклав на себе руки у президентському палаці. Чилійська хунта не лише масово вбивала своїх співвітчизників і ще більш масово піддавала їх тортурам — вона винаходила все нові й нові способи психологічних та фізичних знущань, змусивши величезну кількість чилійців податися у вигнання. Окрім того, хунта займалася тероризмом, здійснюючи політичні вбивства поза межами Чилі, включно з єдиним до нападу на Всесвітній торговий центр 11 вересня 2001 року (який збігся з роковинами чилійського перевороту) актом політичного тероризму, в результаті якого на американській території було вбито американського громадянина (у Вашингтоні, округ Колумбія, 1976 року). Цей військовий уряд залишався при владі майже 17 років.

Нині, через 29 років після того, як хунта втратила владу, Чилі все ще доводиться долати сумну спадщину того уряду. Деяких людей, безпосередньо причетних до тортур, і військових лідерів було відправлено за грати, але найвищі військові чини уникнули покарання. А багато чилійців, засуджуючи переслідування та насилля, й досі вважають той військовий переворот