Читати книгу - "Хроніки Південного"

щоб не відрізнятися від інших. Регбі для мене існувало не лише на полі гри, але й за ним. Скоро я збагнув: те, що робиш на полі, може дуже допомогти у житті. Загалом правила не сильно відрізняються. Тому різні анекдоти та патякання для мене були пустопорожнім тріпанням язиком. На полі гри всі балачки втрачали сенс. Існувало лише те, що і як ти зробиш. Трьоп на тему дівок мені здавався якимось театром: якщо всі баби такі дурні, то чому всі пацани ними так марять? Цього так й я не збагнув — як ти гулятимеш з дурою, хоч би й крутою? Здавалося, якщо маєш дуру в модних шмотках, з нормальною дупою і цицьками, з начосом і правильною штукатуркою, то ти — крутий. Щось тут не сходиться. Однак не було бажання про це дискутувати, щоб не псути собі нерви, бо команді це не допоможе.

Регбі допомагало навести лад у голові. Мусиш не втратити концентрацію до самого кінця, незалежно від результату. Не можна кіпішувати, треба спокійно робити свою справу, а ще намагатися, щоб усе йшло рівно, наскільки це можливо. Наш тренер говорив, що регбі зробить з нас людей. Не знаю, як там буде, але те, що не зіпсує, це факт.

Корочє, цікаво виходить — читаю я книжку-казку, яку хтось написав про чайку, а роздумую про себе: що я роблю і для чого мені це регбі? Для чого бігаю кроси у спеку і для чого товчемося в болоті під час дощу? Для чого отримуємо удари і струси? Біжиш щосили і навіть не бачиш, як хтось вже тебе схопив за ноги. Бахаєшся так, що земля стрясається. Підводишся і біжиш далі. На тебе з м’ячем навалюються десь семеро по сто кіло, але ти підводишся і біжиш далі. Біжиш, штовхаєш, падаєш, біжиш, штовхаєш, падаєш… У твоєму роті земля і кров, а біль — це твій двигун…

Але якби це було лише стільки тої радості, регбі був би спортом мудаків. Тут справа не лише у силі та швидкості. Наприклад, якийсь спритний тип може так вдало вивертатися поміж амбалами, що не збагнеш, що це за гном пірнає поміж ногами. Коли кидаєш аут, тут важливий зріст та стрибучість. Треба відшліфувати удар ногою по м’ячу, кидок, як його зловити, штовхати у різних позиціях, приземлення, передавання, оскільки м’яч має летіти, мов куля, обертаючись довкола своєї осі. А самому треба падати так, щоб м’яч залишався на боці твоєї команди. А у стандартних ситуаціях, які практично відігруються одна за одною, треба теж мати і мізки, і стратегічну думку, треба вміти оцінювати майданчик і стан, настрій та втому суперників.

У командах були хлопці, схожі на гори — важили по сто п’ятдесят кіло, животи, як бочки — навіть важко повірити, що він ще й рухатися може. Подивишся на такого монстра — і розумієш, що важко йому свою вагу нести, а тут він бігає. Не швидко, але впевнено. І щоб таку махіну зупинити, треба аж декілька мальків, бо він такої ширини, що не обіймеш його ні за плечі, ні за живіт чи ноги.

Словом, у регбі в нас грали різні фрукти. Тут потрібні різні навички: і дзюдо, і стрибки у висоту, і волейбол, і футбол. А ще треба, щоб усе красиво було. І в нас було красиво. Важко в це повірити, але три наші основні гравці — десятий, дванадцятий і тринадцятий — ходили на гурток народних танців. Тому, коли кóпали м’яча, вони так викидали ніжку, що видовище було краще, ніж у балеті. Правду кажучи, балету я не бачив, але можу собі уявити. А навесні, коли приходив час заключних змагань, вони — на тобі, й кажуть: у нас концерт, маємо виступ. Усі на них скалилися, але вони все одно гонили чесати свою польку з капелюхами.

І для чого нам це все потрібно? Передаєш гарний пас — і задоволений, обходиш суперника — здається, що хтось в тебе підливає відро палива, біжиш іще швидше, так ніби зараз злетиш.

Приїхали ми до Пакруоїса на показові змагання з командою Паневежиса. Навіть глядачів зібралося немало. Дощило і дув скажений вітер. Коли читав «Чайку», думав, що і я так літатиму, мов на крилах. Але у такий собачий холод всі чайки сидять десь зграєю разом. А нам треба було грати. Я так думаю, хоча ми й думали про харчі і бабло, але ідеалізму нам не бракувало. За гру нікому не платили. На вихідних мужики залишали свої сім’ї й збиралися грати. А ще після роботи ходили на тренування. Ніхто їх туди не гнав, вони з того теж нічого мали, крім, звичайно, самого регбі. Кажуть, що пацани на гітарах грають, щоб дівкам подобатися. Тут навіть дівок не було, тому цей варіант теж відпадає.

Перед змаганнями тренер підійшов і дав мені бутси. Майже нові. «Дощить», — каже. Я спитав, чи можу їх залишити собі назовсім. «Подивимося, як будеш грати», — відповідає він. Але я розумів, що бутси — вже мої. Взув їх, біжиш по бетону, а вони цокають, немовби підковане лоша скаче. Хоча невідомо, чи їх підковують. Здавалось, що й холоду не відчуваю, хоча волоски на моїх руках і ногах стали дибки, як на мохеровому светрі.

Я зовсім задубів, очікуючи пас на краю майданчика, та сподівався на можливість побігати у тих бутсах, а в голову весь час лізли думки про ту «Чайку». Це дратувало. Дратувало, бо там у них було тепло. У Джонатана був учитель і різні виклики, а ми грали у місті Пакруоїс проти команди Паневежиса, а перед нами ні серйозних суперників, ні ідеалів, лише регбі — гра, в яку ти можеш грати ще краще. Хоча рівнятися нема на кого. Лому і той грає десь у теплих краях — Нова Зеландія, Південна Африка. А тут тобі Пакруоїс, де страшенно холодно. Якби не треба було думати про бабки і ми могли би грати зранку до вечора, стопудово стали би такими варварами регбі з Півночі. Зібралися би всі у якусь Північну збірну і пішли рубатися з Лому. А тепер я, мов те лоша у нових бутсах, задубію тут скраю майданчика. Я лізу всередину, щоб на нервах поштовхатися і зігрітися, бо бачу, що ніхто й не збирається передавати м’яч у кінець віяла. Коли м’яч мокрий і слизький, все вирішується в сутичках. Крім цього, в команди Паневежиса непогані краї, тому нам нема чого грати на краях. М’яч випадає із сутички, і знову б’єш, відборюєш пару метрів, і так хвилями вовтузишся і сунешся уперед. Я спробував пару нових фінтів: біжиш з м’ячем, на тебе чекають вже схилені для нападу суперники, зараз хапатимуть за ноги, а ти теж схиляєшся якомога нижче. Вигляд дурний, але іноді захисники розгублюються. А коли підбігаєш, вдаряєш плечем його знизу догори так, що неважкий захисник відлітає у бік. А тому, що летить, будь-хто може натиснути на спину, і він уже лежить. Інший фінт, що я вигадав, був трошки кращим: розганяєшся і перед самим захисником,