Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

...Деятельность некоторых волостных земств уже оправдала их назначение: хлеб, сахар, керосин, мануфактура и другие предметы первой необходимости хотя и в недостаточном количестве, но все же стали продаваться по более удешевленным ценам.

Кажется, следует только порадоваться и пожелать лучшего, но — увы! О лучшем думаешь с тревогой и грустью. Дело в том, что большинство волостных земств управляются в полном составе гражданами, лишенными хотя сносной грамотности. Дело плохо налаживается, а дело серьёзное, требующее работников дельных, хорошо грамотных... Идёт погоня за «жалованьем». Сосед выбирает соседа, «вин бидный чоловик — нехай заробэ». «Видный чоловик» занимает место в волостном земстве. Дело новое, сложное. Форма в сторону, бланки долой, письмоводство сдается «скорому пысанни» и пошли писать «скоро да густо». Но это пол-беды... Вся беда в том, что сосед, выбиравший соседа, является на «сход» и лаконически заявляет: «годи, Иван Степанович, послужыв мисяць, заробыв трохы, дай заробыть и другому бидному». Идут новые выборы, появляется «новый состав» волостного земства. Проходит месяц и выборы для «заработка» идут новые...

Спірним лишалося питання верховного підпорядкування території Олександрійського повіту. Формальна вища влада над всіма українськими територіями належала Народному Секретаріатові. Проте самопроголошений 17 (30 за н. ст.) січня 1918 року уряд Одеської радянської республіки ігнорував рішення більшовицького українського уряду, визнаючи виключний авторитет петроградської Ради Народних Комісарів. Офіційні межі впливу республіки поширювалися на землі Бессарабської та Херсонської губерній. Її уряд, Одеську Раду Народних Комісарів очолював уродженець Новогеоргіївська, професійний революціонер Володимир Григорович Юдовський.

Варто додати, що Володимир Юдовський очолив Румчерод (скорочена назва центрального виконавчого комітету депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської округи (Херсонська, Таврійська, частини Подільської і Волинської губернії) — революційний орган, заснований першим фронтовим та окружним з'їздом Рад, що відбувався з 10 по 27 травня після докорінної його більшовизації у грудні 1917 року і саме в цій іпостасі брав активну участь у збройному повстанні проти військ Центральної Ради в Одесі. Щодо реального впливу Одеської РНК слід зауважити, що її рішення мали більш-менш стійкий авторитет у самій Одесі, а також трьох південно-західних повітах Херсонської губернії — Одеському, Ананіївському та Тираспольському. Решта ж губернської території взагалі не мала централізованого управління внаслідок остаточного розбалансування колишньої адміністративної системи. Владна палітра у населених пунктах Олександрійського повіту мала надзвичайно строкатий вигляд (більшовицькі ревкоми, ради селянських депутатів, осередки Вільного козацтва, земські управи, волосні комітети тощо). Поширення у суспільстві екстремістських ідей на кшталт «грабуй награбоване» суттєво дестабілізувало громадський спокій на селі.

Головними провідниками цього вибухонебезпечного гасла стали демобілізовані солдати російської армії, які повернулися додому на рубежі 1917-1918 років. Тенденція насильницького перерозподілу колишніх поміщицьких землеволодінь поміж членами сільських громад намітилася значно раніше. Так, у вересні 1917 року селяни Глинської волості спершу змусили поміщицю Вуїч віддати їм 2/3 землі за зниженою ціною, а згодом взагалі відмовилися від будь-яких виплат. Наприкінці січня 1918 року експропріація поміщицького майна набула системного характеру. Зокрема, у Великій Андрусівці (Стецівська волость) з ініціативи уродженця села, делегата 2-го Всеросійського з'їзду Рад від Першого запасного кулеметного полку І.Г. Зайця було розподілено майно садиби князя Еристова. У Миронівці за наполяганням волосного ревкому було започатковано сільськогосподарську комуну. Загалом у повіті станом на початок лютого 1918 року відбувся перерозподіл земельного фонду та облік наявного реманенту та худоби. Про це свідчить повідомлення інформаційного бюро при Народному комісаріатові землеробства РРФСР від 30.01.1918 р.

Ідеологічну роботу з населенням проводили «Червоні Просвіти». Використовуючи мітинги, лекції, читання пропагандистської літератури на кшталт «Азбуки комунізму», ці агітаційні осередки намагалися залучити до соціальних перетворень якомога більше симпатиків.

Подальшому розгортанню комуністичного експерименту завадила німецько-австрійська окупація, що проходила у рамках Берестейської угоди між УНР та Центральними державами. Їхній наступ, що розпочався 18 лютого, проходив за всіма правилами «ешелонної війни». Зокрема, у безпосередній близькості від Новогеоргіївська та прилеглих до нього територій окупанти просувалися по магістралях Одеса — Бобринська — Черкаси — Золотоноша, Миколаїв — Знам'янка — Кременчук — Бахмач, Тернополь — Жмеринка — Вапнярка — Знам'янка — Кременчук.

Невдовзі після вторгнення головнокомандуючий більшовицькими військами на Україні В. Антонов-Овсієнко призначив командуючих Полтавською, Бахмацькою та Знам'янською фронтовими дільницями. Ними стали відповідно Кіквідзе, Примаков, Коляденко. На останнього покладалося завдання захищати залізничну гілку Бобринська — Знам'янка — Єлисаветград і тим самим нейтралізувати можливий вихід німців до Катеринослава та Кременчука. На крайньому правому фланзі військ Коляденка, в районі Новогеоргїївськ — Чигирин, розташувалися червоногвардійські загони Мангустова і Акимова. Про притаманні подібним формуванням зразка весни 1918 року риси правдиво розповіла у книзі спогадів колишня народний секретар Євгенія Бош:

«...Отряды отправлялись на участки фронта наспех сформированные, плохо вооружённые и почти не снабжённые. Спайки среди них не было. Старые солдаты, взявшиеся снова за винтовку, были в этих отрядах в громадном меньшинстве, распылялись в общей массе и теряли свою боеспособность. Отряды, формировавшиеся спешно, часто представляли из себя крайне разнохарактерную массу, не признающую ничьего авторитета, кроме своего командира отряда. Командиром в этих отрядах был тот, кто сформировал их, и назначение командира штабом грозило развалом отряда. Весьма часто среди этих командиров встречались авантюристы, пьяницы и совершенно чуждые Советской власти лица. Да и командиры отрядов, формировавшихся штабом, весьма нередко назначались из случайно подвернувшихся людей, за отсутствием своих кадров работников, и мало чем отличались от самоназначенных командиров... Вновь формируемые отряды, приходя на фронт, в большинстве случаев не усиливали создавшуюся в первые дни группу войск, а вносили дезорганизацию и при малейшем удобном случае спешили скрыться в тыл, где они могли беспрепятственно разъезжать по железнодорожным линиям и угрозами добывать себе всё необходимое на местах остановок...»

(Правоту слів Є. Бош ілюструє доля червоногвардійського очільника Мангустова [за іншими джерелами — Монгустова]. У революційному сум'ятті йому вдавалося протягом певного терміну приховувати своє небездоганне дореволюційне минуле. Але невдовзі його таємницю було розкрито, і колишній ротмістр царської жандармерії наклав головою за особистим наказом головкома В. Антонова-Овсієнка).

Звісно, що за такого стану бойової підготовки червоногвардійців просування кайзерівських військ відбувалося надзвичайно швидко. 26 березня 1918 р. внаслідок захоплення німецькою дивізією фон