Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

«Е! — ляснув він себе по лобі. — Світло, сяйво ж є. Я ще пам’ятаю його. Ану ж бо!»

І Марик загадав…

Просто поговорити з коханою. І хоч кінчиками пальців торкнутися її.

Він застиг на місці, благаючи чарівне сяйво й не перестаючи дивитися на свою Оленку.

Вона раптом здригнулася, перестала плакати й, забравши долоні від обличчя, глянула на Марика.

Простір, у якому вони зараз перебували, колихнувся, і на долю секунди освітився м’яким світлом.

Марик оглянувся — він стояв у своїй квартирі.

— Ох ти… — тільки й видихнув він.

— Марку, милий, ти? — покликала його Оленка.

— Я, — голосом, який зривався від хвилювання, вимовив Марик.

— Ти чуєш мене?

— Звичайно, звичайно.

Це був уже не сон. Оленка сиділа перед ним уже в іншому одязі, але на тому ж самому місці, її улюбленому, — у куточку дивана.

Марик спробував підійти, але в нього не вийшло, здавалося, наче його приклеїли до підлоги.

І тут він помітив, що вся ця набридла невідомість і темрява, які оточували його, почали потроху закручуватися довкола нього. Хоп! І Марика вже затягло в цей вир.

«Знову вихор! — відзначив про себе Марик. — Може…»

Але він не встиг додумати — його наче струмом ударило. Марика всього пересмикнуло, і він відчув, що кудись просто падає. Мить, і…

— Ба!! — почув він знайомий голос. — Із прибуттям, Марку Сергійовичу, із прибуттям!

Марик відкрив очі й оглянувся.

Він сидів у напівпрозорому, схожому на стоматологічне кріслі на невисокому подіумі, посередині невеликого лабораторного відсіку. А перед ним стояли два його мучителі — Юлик і його шеф.

— Закріпіть його швиденько! — скомандував Герман Германович, і Марик відчув, як його сильніше вдавило в крісло. Він оглянув себе, але ніяких ременів не побачив.

— Нова розробка, Марко-мандрівник! — єхидно сказав професор. — Спеціально для вас. Щось типу тваринного магнетизму… — додав він, і вони разом з Юликом розсміялися.

«Фашисти недороблені, — лайнувся про себе Марик. — Прийде мій час…»

— Я вітаю тебе, Юлику, — продовжив професор. — Марко Сергійович живий-здоровий і ніяких ушкоджень.

— Що є, то є… — самовдоволено посміхнувся асистент.

— А навіщо ж мене в крісло вдавлювати? — проговорив Марик (у ньому починала закипати злість). — Якщо все нормально? Я повернувся. Відпускайте!

Професор і Юлик, переглянувшись, заіржали, немов коні.

— Ти чув?! — крізь сміх звернувся професор до помічника. — Ти чув?

Той же заливався ще більше.

— Ах ви… — ледве не задихнувся Марик. Він хотів уже вириватися із крісла, але згадав про креонієве сяйво. А, згадавши, зрозумів, що ця витівка зараз безглузда, а зрозумівши, трохи заспокоївся.

— Спокійніше, однокласнику, спокійніше… — сказав Юлик, відсміявшись.

— Я спокійний, це ви — людці нервові.

— Не треба було креоній красти, дорогоцінний ви наш екземпляр, — заговорив професор. — Не поцупили б — не було б вас зараз тут. — І він розвів руками в сторони. Марик промовчав у відповідь.

— Так, до речі, Марі, і ви, хлопці, — повернувшись, звернувся професор до своїх охоронців, — зніміть-но з нього ремінь.

Марик повернув голову й тільки зараз помітив, що в далекому кутку за столом сиділи знайомі йому люди.

— Що ще за нові штучки? — захвилювався Марик.

— Не напружуйся, братику, не напружуйся, — проговорив один із тих, хто підійшли. Марик хотів було вчинити опір, але крісло тримало так щільно, що він був не в силах поворухнутися.

— Готово! — проговорив бритоголовий, знявши з Марика ремінь.

— Давай його сюди, — сказав Юлик…

— Так, так, — продовжив він, коли ремінь опинився в його руках. — Оп!

І він витягнув з нього мініатюрну пластинку.

— Марі завжди чудово працює, — голосно заявив професор. — Сходи-но, Юлику, перевір цей чіп. А ми поки почекаємо, побалакаємо.

Асистент вийшов, а головний почав ставити Марику питання. Але Марко вперся й не сказав у відповідь ні слова.

Через кілька хвилин у лабораторію повернувся асистент. Він упівголоса щось сказав головному, і той невдоволено поморщився.

«Ага! — зловтішно посміхнувся Марик. — Не вийшло ні хріна!»