Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

Марик не знав, скільки пройшло часу — тут була й любов, і дикі оргії, і п’яні розборки-бійки, і сни, сни, сни…

Марик просто замилувався цим незвичайним видовищем. Йому хотілося дивитися й дивитися… Раптом його кинуло в холодний піт — треба ж встигнути! Тут, звичайно, красиво, але треба додому!

Гігантський екран відразу згас, і Марик побачив, що сонце вже в самому зеніті.

«От лихо», — подумки сказав Марик і хотів було рушити з місця, але не зміг. Точніше, не захотів. Він розумів, що треба не стояти, а мчати щодуху, але Марик зараз не хотів цього робити. Бо перед тим, як небо стало звичайним, Марик встиг дещо помітити у верхній частині екрана. І тільки після того, як екран зник, Марик осмислив цю картинку. Після чого завмер, затамувавши подих.

Він знову спрямував погляд на небо, подумки намагаючись викликати бажаний епізод. На екрані з’явилася картинка, як Марик вперше побачив свою майбутню дружину — Олену Соборову. Ту саму, у яку втріскався по самі вуха, ту саму, у яку закохався і Юлик.

Усе це промайнуло в голові Марика, як на екрані висвітилося, а потім майже одразу погасло дороге зображення. Але Марику знову захотілося побачити картину, коли вона зайшла до них у клас.

Їхні погляди відразу зустрілися, і Марик тоді просто прилип до свого місця. Він завмер, у грудях спочатку теж усе завмерло, а потім щось скажено заколотилося. Марко відразу потонув у ясно-синіх очах новенької. А вона… Вона швиденько перевела погляд на вчительку, тим більше та щось запитала.

Потім, коли Марко й Оленка вже зустрічалися, вони часто згадували той момент.

І ось тепер цю мить і відобразив небесний екран у повному обсязі. І Марку тепер захотілося знову побачити й пережити цю подію. Таку маленьку й незначну за часом, але таку значущу в його житті.

«Що ж робити, як же бути? — із сподіванням дивився Марко на небо. — Ага! Птах говорив, що це мої сни й мої переживання. То, може, і сам я щось значу? Зараз спробую».

І Марик швиденько розкидав усі думки, залишивши в самому центрі дорогу картину. На мить він завмер і освітив її креонієвим сяйвом.

— Ух! — тільки й видихнув він, коли, глянувши на небо, побачив те, що загадував. — Нова учениця зайшла до класу…

— Зупинися, мить… — благоговійно прошепотів Марик, благаючи час зупинитися. І це трапилося — вона, його майбутня дружина, стояла перед ним. Як давно це було! І як недавно! Хвилину Марик милувався цим світлом чарівності й краси, що проливався з небесного екрана. І раптом йому захотілося додому. Додому, до тієї, яку дуже й дуже кохав! До своєї коханої.

«Її ж багато хто домагався. Юлик взагалі ненормальним став… А Оленка мене вибрала… А я вештаюся… А вона терпить… Розумничка моя…»

— Так! — рішуче проговорив він. — Настав час вибиратися звідси! Мені все це набридло! Хочу додому! Ви всі чули?!

Але навколо був тихо, лише слабкий вітерець легенько колихав колосся. Марик знову стояв на дорозі посередині величезного поля.

Сонце почало повільно скочуватися до краю.

Марику стало самотньо й сумно.

— Пташе, хоч ти з’явися? — вирвалося в Марика.

— Я тут, тут.

— Що порадиш робити далі? Я втомився від цього! Скільки ще йти й через які перешкоди перескакувати?

— Ну, додому так зразу не потрапиш. Тобі треба спробувати потрапити в який-небудь сон, де є вона. А далі все в твоїх руках, пам’ятай, можливе все…

І птах розчинився в небі. «Потрапити в сон, де була б Оленка? — задумався Марик. — Звичайно, бувало, снилося… Ну, що ж, давай, креонію-меонію. Каюся, що шматочок колись продав. Каюся, винен. Але прошу щиро, допоможи мені!»

І за мить сновидіння накрило Марика. Це був не дуже приємний сон, Марко його майже не пам’ятав. Його дружина йшла від нього з іншим чоловіком, а він безпомічно стояв і озирався навколо, бо не міг зрушитися з місця.

— У-у-ух! — пересмикнувшись, прокричав він. І після його вигуку почалися зміни: усе захвилювалося, заколихалося, а потім і зовсім зникло. Марику навіть здалося, наче він провалився кудись… А потім Марик раптом опинився на дивані у своїй кімнаті, перед ним сиділа дружина й гірко плакала.

— Маричку, це ти? — крізь сльози говорила вона. — Який дивовижний сон…

Оленка, уткнувшися в плед, просто розридалася.

— Навіщо ти мене мучаєш, Марку? Я так стомилася, якби ти знав! Хіба я думала, що так буде? Та й ти, ти сам таким не був!

«Так, звичайно, радосте моя!» — хотів було вигукнути Марко, але крик замерз у нього в горлі. Він не міг нічого говорити. Він зрозумів це. Марик наче й був тут, але його в той же час не було в цій кімнаті. «Сонечко, я знаю, що я не правий…» — але думки не могли вирватися назовні. І чи то сон, чи то ява