Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

— Я, — сказав Піпл. — Гриша, ти забезпечуєш логістику.

Гриша кивнув. Вони були давно зіграною, спаяною командою й розуміли одне одного з півслова.

— Почекайте, — сказала я. — А ці... жертви? Дівчина і її батько?

— У них ще є час.

— Піпл сказав — мало часу! Давайте розділимося: хтось залишиться тут, а інші поїдуть у лікарню!

— Ти давно в нас працюєш? — уривчасто запитала Ліза.

— Недавно...

— Ну то й не командуй! У тебе завдання — патрулювати територію. Виконуй!

З тріском стрибнула блискавка над нашими головами. Висвітила шпиль університету.

 лискавки періщили одна за одною, а дощу не було; я сиділа на лаві, розгублена й зла, періодично стискаючи в долоні амулет.

Гроза, побачена моїм особливим поглядом, була моторошна, та водночас і заворожувала. У небі чергувалися сизі спадні й жовтогарячі висхідні повітряні потоки, боролися, спліталися, здіймалися гребенями, і страшно було уявити, що оце такий повітряний океан нависає над нашими головами щодня. А зараз океан штормило, і я дуже скоро відвела від неба очі; мене почало нудити.

Інструктор виявився маніпулятором. Ліза гаркає на мене, як фельдфебель. І не дивно — це ж я, у мене вічно проблеми, мама сказала б: «Перевір, що ти робиш не так. Не може бути, щоб усі навколо були погані, одна ти хороша».

— Ой, Машенько, тато дзвонить! Машенько, відповідай! Тато дзвонить!

Я з несподіванки підстрибнула. Покрутила головою; поряд нікого не було. Це Машин телефон раптом ожив, розговорився, забелькотав пустотливим голоском:

— Тато дзвонить! Машенько, відповідай!

Машенька не могла відповісти — вона помирала, не приходячи до тями, в одній з приватних московських клінік. Я провела пальцем по екрану, приймаючи за неї цей виклик.

— Що ти казала про «допомогу»? — мій співрозмовник говорив, наче насилу витискав кожне слово. — Ти хто така? Лікар?

— Ні, я не лікар, але... Я здогадуюся, що відбувається з вами й вашою дочкою. Я можу...

— Ти заодно з ним, так? Скажи йому: я віддам цей долар. Нехай бере.

— Я... ні. Я не заодно з ним. Я...

— Ти мені брешеш?!

— Ні, послухайте...

У телефоні почулися дивні звуки. Я з жахом розпізнала ридання.

— Я хочу все повернути, — проридав чоловік у костюмі. — Я віддам усе... Якщо ти не з ним, як ти мені допоможеш?

— Назвіть адресу, — сказала я твердо.

У телефоні запала тиша.

— Тільки приїдь одна, — прохрипів його голос. — Якщо я дізнаюся, що це підстава...

Коли він починав погрожувати, йому, очевидно, робилося світліше на душі. Він погрожував легко й природно, як щуки плавають, а горобці літають.

— Якщо ви будете мені грубіянити, я не приїду, — сказала я. — Вибирайте.

Ушпарив дощ. Перші краплі обіцяли велику зливу.

— Приїдь, — сказав мій співрозмовник у телефоні. — Адресу я пришлю.

Чи було мені страшно? Ледь-ледь. Адреналін вирував так, що для страху не залишалося місця.

Чи сумнівалась я в тому, що роблю? Анітрохи. Я вже стикалася з Тінями. Легкі перемоги розбещують, але в ту хвилину я про це не замислювалася.

Приватна клініка була недалеко від університету. Коли я вийшла з метро, дощ уже вщух. Я увімкнула навігатор на Машиному телефоні й незабаром уже заходила у скляні двері лікарні, неймовірно пафосної зовні й усередині.

— Вас попередили, що я прийду?

Охоронець на вході кивнув.

Я наділа бахіли й стисла в долоні амулет...

Широкий бурий слід вів від входу по коридору. Наче тут провезли на каталці діряву цистерну з кров’ю, а не тендітну дівчину. У мене затремтіли ніздрі, як у Піпла, — мені вчувся запах, якого не було й бути не могло, бо насправді в коридорі виблискували чистотою вимиті кахлі.

У глибині коридора біля дверей стояли два охоронці. Її батько якось дуже серйозно ставився до життя.

На вході в палату я раптом злякалася.

Подолала страх, постукала й зайшла.

На обох руках у неї були катетери, навколо громадилися стойки з крапельницями, на екранах позначався пульс, дуже слабкий, і тиск, дуже низький. У палаті нікого не було, крім пацієнтки — і чоловіка в костюмі.

Він устиг позбутися піджака й краватки. Нагрудна кишеня його білої сорочки мала такий вигляд, ніби в