Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Нарешті у дверях квартири номер один клацнув замок, посилаючи лише Германові зрозумілий кодовий сигнал — приготуйся!

Скільки часу минуло? — прикинув Герман — напевно, близько години.

Двері квартири відчинились, і дівчина вийшла: ніяких розмов, жодних слів на прощання, нічого.

Отже, доктор Маркевич, отримавши своє, навіть не потрудився провести свою юну коханку до дверей. Що означала ця відверта зневага? Швидше за все… угоду: ти — мені, я — тобі. Так і є, інакше на якого чорта їй цей старий козел?

Герман уважно прислухався й, не почувши нічого особливого, обережно вислизнув зі свого укриття.

Він зачинив підвал на ключ і знову повернувся до квартири номер один. Обережно натиснув на ручку і штовхнув двері вперед… Вони були відчинені.

Опинившись у квартирі Великого Мисливця за юними практикантками, Герман попрямував коридором до кімнати, з якої пробивалося світло.

Він відчинив двері (навіси повернулися безшумно) й побачив Маркевича, що сидів до нього спиною з книгою в руках. Над ним висіло включене бра, вихоплюючи лікаря із загального півмороку кімнати яскравим колом світла.

Кватирка за важкими гардинами зловісно скрипнула, наче реагуючи на появу Германа — моторошної істоти з дитячих кошмарів.

Герман зненацька згадав, що він зовсім голий, бо його рознесло настільки, що він не міг влізти ні в який одяг зі свого гардеробу. І дощ… Вода, очевидно, стала каталізатором руйнівних процесів: коли він попав під дощ, виразки, що гниллю покрили все тіло, полопались, із них сочилася якась зеленувата рідина, схожа на ту, якою він блював у перші дні. Добре, що Герман зовсім нічого не відчував…

Він стояв цілу хвилину, розглядаючи Маркевича.

Лікар досі не реагував на запах розкладання, що розповзався кімнатою. Сам же Герман тільки знав про його наявність.

«А чому б трохи не погратися з цим гівнюком?» — хіхікнув у голові Германа єхидний голосок.

Істота, схожа на торішнього потопельника, недобре посміхнулася.

Але гра «Знайди свого монстра» Германові скоро набридла.

До того ж Маркевич, ось-ось міг викинути зі страху який-небудь фокус — вискочити на сходову площадку чи заволати на весь будинок до того, як гість устигне заткнути йому рот.

Але, найголовніше, до Германа раптом дійшло, що це — БІЛЬШЕ НЕ ГРА…

Маркевич звивався по підлозі і скиглив — Герман дуже легко одержав те, заради чого прийшов: ім’я та адресу Доброго Лікаря — його Лікаря.

Дивлячись на Великого Аматора Молоді, що закрився руками і хникав, як дитина, Герман відчув на хребті вже знайомі розпечено-крижані хвилі скаженої люті.

Він опустив руку на плече тремтячого Маркевича і стиснув його, немов шматок поролонової плоті ганчір’яного опудала.

УБИЙ ЙОГО! ВІН ЗАСЛУЖИВ! — підбадьорив внутрішній голос.

Справді, це більше не гра… І не було грою із самого початку.

Він стиснув плече лікаря ще сильніше, відчуваючи, як суглоби відокремлюються один від одного. У цей момент Маркевич спорожнився в штани…

УБИЙ ЙОГО! — пекла думка, гарячо-льодовою спицею пронизуючи хребет, — і втихомирити її можна було єдиним способом…

УБИЙ! ВІН ІЗ НИМИ ЗАОДНО!

З ними?

Герман нахилився до самого вуха Маркевича:

— Ти ж… Добрий Лікар?

Відповідь Маркевича змусила його завагатися: Поганий Лікар!

Гаразд, нехай живе…

За кілька кварталів від будинку лікаря Герман різко повернув у якийсь дворик і розніс у друзки дитячу дерев’яну гойдалку…

Минуло дві доби з дня візиту до Маркевича; з того часу Герман жодного разу ні вдень, ні вночі не покидав свого Притулку.

У нього навіть виникла думка, що якби він з’явився на людях удень, то це викликало б грандіозну сенсацію. Цікаво, як звучали б заголовки газет…

ЖИВИЙ МОНСТР НА ВУЛИЦЯХ ЛЬВОВА!

ДРУГИЙ ЗАЛП ЧОРНОБИЛЯ — НАБЛИЖАЄТЬСЯ ХВИЛЯ СПРАВЖНІХ НАСЛІДКІВ!

Цілком можливо, що саме так.

І, звичайно, повідомлення у вечірньому випуску новин:

— …сьогодні на одній із вулиць Львова натовп із кількох сотень громадян, тримаючись на безпечній відстані, оточив… людиноподібну істоту, що наче ступила зі сторінок роману жахів… Терміново виїхали на місце події… Постраждало…

Але він зовсім не