Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Ти можеш розпинатися, скільки тобі завгодно, друзяко, — думкою відповів Експерту Герман, — але щодо цього — в мене своя думка. Він розглядав, як вказівний палець Лізи шкребе довгим наманікюреним нігтем по підлозі поруч із його ногою.

Ще до того, як Ліза вчепилася кривавими останками передніх зубів у його щиколотку, Герман остаточно переконався, що це все — просто сон…

Тієї ж миті все зникло — коридор, мертва Ліза. Замість цього — порожня темрява. Герман зрозумів, що тепер просто лежить із заплющеними очима.

«Так, це був сон… Але… якби справа торкнулася реальних подій… Сон тільки змоделював ситуацію, яка могла б статися. Ти мусиш визнати, що ВІН торкнувся уже не тільки твого тіла… Германе, ще трохи — і це будеш уже не ти…»

Завдяки тренуванням Германові справді вдалося досягнути прогресу (хоча до колишньої спритності й координації, звичайно, було дуже далеко). Зате тепер він міг пройтися по квартирі, ні разу не спіткнувшись і не зачепивши чого-небудь. Крім того, він навчився ходити тихо, майже безшумно, що спочатку здавалося вже зовсім неможливим.

Наприкінці того ж дня, уперше з моменту переступлений Межі, Герман зважився залишити свій Притулок.

Вечір двадцять другого вересня видався вітряним і дощовим; сірі хмари суцільним фронтом затягнули небо, немов брудне гігантське покривало, напнуте над містом, — стемніло за лічені хвилини.

Герман приблизно за сорок хвилин добрався пішки до будинку, де жив Мирослав Маркевич.

Цей важкий шлях Герман завдяки чи то щасливому випадку, чи то власній обережності пройшов без пригод і близько половини на десяту вже опинився в потрібному під’їзді.

У нього не було продуманого плану дій, він швидше покладався на випадок. Основне, щоб отримана ним адреса виявилася правильною, а далі… Ім’я і координати Доброго Лікаря, що робив переливання крові того нещасливого березневого дня 1998 року, — ось що йому було потрібно від Маркевича.

Він зайшов у під’їзд і, не поспішаючи, наблизився до дверей із табличкою номер один.

Чутливий слух Германа не вловив за дверима квартири ніякого поруху. «Чи є в нього дружина? — подумав Герман. — Чи була на пальці лікаря обручка?» Але пам’ять мовчала.

З’ясувавши, що в квартирі нікого немає, Герман озирнувся і його погляд упав на ще одні двері, — очевидно, там має бути якась комірчина. Він згадав звичку деяких людей зберігати дублікат ключа від приміщень такого призначення в якому-небудь потаємному, але легко доступному місці.

Схованка була елементарна — під килимком перед дверима.

Правда, коли ключ занадто туго ввійшов у замок, Герман дещо засумнівався, але через секунду двері відчинилися.

Він зайшов, попередньо поклавши ключ на законне місце, й, не включаючи світла, акуратно прикрив за собою двері.

Це був звичайний підвал. Залишалося сподіватися, що ні в кого не виникне потреби спуститися за картоплею чи за чимось іншим…

Через п’ять чи шість хвилин він крізь шум дощу почув кроки, що наближалися. Потім хтось зайшов у під’їзд і почав підніматися сходами. Герман одразу зрозумів, що це не той, кого йому треба. Двома поверхами вище ляснули двері, і під’їзд знову затих.

Герман почав побоюватися, що це вартування може тривати дуже довго, але вже через хвилину його слух уловив нові кроки. Цього разу йшли двоє. Вони щось між собою говорили; один голос належав чоловіку, другий — молодій особі жіночої статі.

Раптом Герман зрозумів, що чоловічий голос належить лікарю Маркевичу; що ж до іншого… це, швидше, могла бути його дочка, ніж дружина, — він звучав занадто молодо. Але незабаром Герман уловив у їхній розмові інтонації, що наводили на думку про трохи інший варіант.

Ось як — доктор у темних окулярах а-ля Піночет тихцем зраджує своїй дружині (якщо вона в нього є, звичайно) або просто полюбляє молоденьких медсестер?

— А!.. — надто голосно збиралася щось сказати дівчина, коли вони підійшли до дверей, але доктор застережливо на неї шикнув.

«Зрозуміло, — вирішив Герман. — Отже, дружина все-таки є, але тимчасово відсутня, бо він боїться привернути увагу сусідів».

Непоганий шанс добратися сьогодні до лікаря в темних окулярах, що так сильно любить гроші й молоденьких… медсестер? Можливо.

Швидше за все, його пасія скоро піде, і тоді він залишиться сам… — істота за дверима підвалу посміхнулася.

Чекання здавалося вічним, немов час, що панував у темному підвалі, підкорявся своєму власному ритму — те, що здавалося тут годинами, по іншу сторону дверей — було хвилинами й секундами.

Хтось постійно входив і виходив із під’їзду; щоразу, коли відчинялися двері якої-небудь із квартир і лунали кроки, Герман зіщулювався: не в підвал?..

Йому нестерпно хотілося бути зовсім в іншому місці — на березі річки, з вудкою в руці, як колись у дитинстві… Подиміти цигаркою,