Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Я мовчки перестрашено зупинилась. На губах у мене зависло заклинання Яги для знаходження гнилі. Я відкрила рота, щоб його вимовити, але це була Кася. Це була моя рідна Кася, яку я знала краще, ніж будь-хто на світі. Я подивилася на неї, а вона подивилася на мене у відповідь, нещасна й налякана, але не стала ні ридати, ні зіщулюватися зі страху. Це була вона.

— Її засунули в дерево, — сказала я. — Її зберегли для цього, а я її витягнула, перш ніж воно заволоділо…

— Ні, — рішучо промовив він, і я зло на нього глянула та знову повернулася до неї. Вона все одно усміхнулася мені вимученою відважною усмішкою.

— Усе гаразд, Нєшко, — мовила вона. — Поки з мамою все гаразд. Що… — вона сковтнула. — Що зі мною станеться?

Я не знала, як їй відповісти.

— Я знайду спосіб тебе очистити, — пообіцяла я майже у відчаї та не стала дивитися на Дракона. — Я знайду таке заклинання, щоб із тобою точно було все гаразд… — але це були всього лише слова. Я не знала, як узагалі могла довести Драконові, що Кася в порядку. Він просто не хотів, щоб його переконували. А якщо мені не вдасться якось його переконати, він за потреби триматиме Касю тут до її скону, поховану разом із цим стародавнім королем без промінчика сонячного світла — без можливості побачити когось із тих, кого вона любить, узагалі без жодної можливості пожити. Він був для Касі такою ж небезпекою, як і Пуща: він зовсім не хотів, щоб я її рятувала.

І навіть до цього мені в раптовому припливі жовчі подумалося, що він має на меті вкрасти її для себе — він має на меті забрати її так само, як мала на меті Пуща, зжерти її по-своєму. Йому й раніше було байдуже, що він позбавляє коріння її життя, роблячи її полонянкою у вежі, щоб вона лише служила йому, — чого б йому було не байдуже зараз, чого б він узагалі став ризикувати, випустивши її?

Він стояв за кілька кроків позаду мене, далі від вогню та від Касі. Його обличчя було закритим, не виказувало нічого, а його тонкі вуста міцно стиснулись. Відвівши очі, я спробувала розгладити обличчя та приховати думки. Якби я могла знайти таке заклинання, що дозволило б мені пройти крізь стіну, мені потрібно було б лише знайти спосіб не привернути його уваги. Я могла спробувати накласти на нього сонне закляття або ж могла вкинути йому щось у чашку на обід: «Полин, заварений із тисовими ягодами, варити сік до густини пасти, влити три краплі крові та проказати замовляння, і так утвориться швидкодійна отрута без смаку…»

До мого носа раптово повернувся різкий гострий запах підпалених соснових голок, і думка набула дивного гіркого присмаку, який підкреслив, наскільки це неправильно. Вражена, я відсахнулася від цього та, тремтячи, відступила на крок від лінії вогню. З другого боку Кася чекала, доки я заговорю, — з рішучим обличчям, з ясними очима, сповнена довіри, любові та вдячності, а ще було в ній трохи страху і хвилювання, проте це були лише звичайні людські почуття. Я глянула на неї, а вона тривожно глянула на мене у відповідь, залишаючись собою. Та я не могла говорити. Запах сосни й досі був у мене в роті, а очі щипало від диму.

— Нєшко, — промовила Кася непевним від дедалі більшого страху голосом. Я не сказала нічого. Вона пильно дивилася на мене з-за лінії вогню, а її обличчя крізь димку здавалося спершу усміхненим, а потім — нещасним; її вуста, тремтячи, переходили з однієї форми в іншу, приміряючи… приміряючи різні вирази обличчя. Я відступила ще на крок, і стало ще гірше. Її голова схилилася набік, а очі зосередилися на моєму обличчі, трохи розширившись. Вона перенесла вагу, змінивши позу.

— Нєшко, — сказала вона, уже, здавалося, не злякано, а тільки впевнено та тепло, — усе гаразд. Я знаю, що ти мені допоможеш.

Дракон поруч зі мною мовчав. Я судомно вдихнула. Я все одно нічого не говорила. Моя горлянка була закрита. Я спромоглася прошепотіти:

— Айшимад.

У повітрі між нами піднявся різкий гіркий запах.

— Будь ласка, — промовила до мене Кася. Її голос раптово урвався через ридання, наче в акторки у п’єсі, що переходить від одного акту до іншого. Вона підняла руки до мене, трохи підійшла до вогню, нахилившись тілом. Вона підійшла трохи заблизько. Запах посильнішав — наче то палав листяний ліс, повний живиці.

— Нєшко…

— Перестань! — крикнула я. — Перестань.

Вона перестала. Кася постояла там ще якусь мить, а тоді воно впустило її руки, а її обличчя збайдужіло. Кімнатою прокотилася хвиля запаху гнилої деревини.

Дракон підняв руку.

— Кулкіас віжкіас гайшимад, — вимовив він, і на її шкірі заблищало світло з його руки. Там, де воно мерехтіло на ній, я бачила товсті зелені тіні, пістряві, наче глибокі шари листя на листі. Щось поглянуло на мене з її очей; при цьому її обличчя було спокійним, дивним і нелюдським. Я впізнала це: те, що визирнуло на мене, було тим же, що я відчула у Пущі, де воно намагалося мене знайти. Від Касі не лишилося жодного сліду.

Знову тягнучи мене крізь стіну до передпокою гробниці, він мало не утримував мене на собі. Коли ми пройшли, я зісковзнула на підлогу поряд зі своєю маленькою купкою попелу із соснових голок і, спустошена, витріщилася на них. Я мало не ненавиділа їх за те, що позбавили мене обману. Я навіть заплакати не могла; це було гірше, ніж якби Кася була мертва. Він стояв наді мною.

— Спосіб є, — сказала я, піднявши на нього очі. — Є спосіб витягти це з неї, — це був дитячий крик, благання. Він не сказав нічого. — Те заклинання, яке ви до мене застосували…

— Ні, — заперечив він. — Не для цього. Очищувальне заклинання навіть на тебе ледве подіяло. Я тебе попереджав. Воно спробувало переконати тебе завдати собі шкоди?

Я жахливо затрусилася всім тілом, згадавши попелястий смак тієї жахливої думки, що проповзла моєю головою: «Полин і тисові ягоди, швидкодійна отрута».

— Вам, — сказала я.

Він кивнув.

— Йому б це сподобалося: переконати тебе вбити мене, а тоді знайти якийсь спосіб заманити тебе назад до Пущі.

— Що це — воно? — запитала я. — Що це таке — те, що всередині неї? Ми кажемо про Пущу, але