Читати книгу - "Одні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Протипіхотна міна XL —148 невідомої модифікації виконала своє призначення.
Вибори-2025Машина загрузла у розкислому чорноземі. Нічого не поробиш, доведеться кілька кілометрів до села йти пішки. Я грюкнув дверцятами, ноги відразу вгрузли у липку твань, і я зі злістю закинув долоню лівої руки за потилицю — характерний жест мого крайнього роздратування. І хоч до села вела стежка (років десять тому тут ще була дорога), моїм туфлям, певно, жаба цицьки дасть. Та іншого виходу не було, і я пішов, ковзаючись поміж калюжами.
Навколо прозирала звична картина повного запустіння. Хоча сніг вже давно розтанув, але землі плуг ще не торкався. Переді мною лежала жирна чорноземна цілина, над якою висіло важке сіре небо. Сумно і нецікаво, як і ті вибори, що мають відбутися через тиждень. Вибори, на яких я працюю в групі підтримки одного з кандидатів у депутати. Цей кандидат… Його безбарвні очі, землисте обличчя іноді мене просто лякають. Але він платить добрі гроші, і я… я стараюся. До того ж, роботи на цих, мабуть, найнудніших в історії виборах небагато. Люди йдуть голосувати лише тоді, коли їм заплатять, а це трапляється все рідше. Йти в депутати немає чого — влада в країні давно загубила свій сенс, бо вже давно тут немає що красти.
Та виборчий округ, до якого належить це село, виняток. Тут зіткнулися двоє сильних кандидатів — мій хазяїн і начальник міліції Стемпковський. Обоє мають оригінальну економічну програму розвитку краю, для втілення якої їм і потрібне депутатство. Стемпковський збирається торгувати людьми за списками, ухваленими на загальних зборах. З ким торгувати? Світ широкий… Отримані за продаж людей кошти підуть на підвищення добробуту краю. Мій хазяїн гуманніший, він збирається продавати за кордон чорнозем. У його ангарах вже стоїть потрібна для цього техніка. Мій хазяїн впевнений, що виберуть саме його — колись гуманізм таки повинен перемогти! До того ж, у нього більше грошей…
Перед крайньою хатою поперек стежки горбатіло щось велике й іржаве. Напевно, трактор, останній трактор. На ньому, наче зграя горобців, копошилася дітлашня. Угледівши мене, діти сипонули вусібіч і побігли до хат. А один хлопчак упав у грязюку, звівся і… сердито відкинув за голову руку, мавпуючи мій жест. Скільки живу, але ні в кого ще не бачив цього різкого руху, коли долоня описує нервову криву, наче недбало віддає честь. Я підійшов, аби краще розгледіти хлопця. Він спідлоба глянув на мене.
— Як тебе звати? — запитав його.
Його звали так само, як і мене. Ми стояли, не знаючи, як розійтися. Раптом когось із нас покликали. Я озирнувся. З-за паркану визирала молода жінка, з уже змарнілим обличчям. Вона тихо привіталася, і я впізнав її голос.
То було давно. Буяла весна, а я, божевільно молодий, за свої обіцянки правив трохи іншу ціну, ніж зараз. І була та, що стоїть тепер за цим парканом, яка сприйняла ту ціну, як належне, яка просто мені повірила. Потім у мене з’явився перший хазяїн, перший кандидат до Ради. На той час дівчина кудись зникла, а я був дуже заклопотаний.
— Ти тут живеш? — запитав, аби щось спитати.
Вона промовчала.
— Твій малий?
— Мій, — закусила губу.
— А скільки йому років?
— Вісім…
Я глянув на хлопчика і зрозумів, кого він мені нагадує. Стояв і не знав, що робити. Чому, чому вона мені нічого не повідомила?! Тоді казала, що в неї хтось є, а я вже починав біля неї нудьгувати.
— А ось і чоловік мій, — мовила, наче зітхнула.
По вулиці, похитуючись, брів якийсь чоловік.
— Я ще зайду, — сказав їй і, не чекаючи відповіді, побрів у село.
У центрі, коло будівлі з вивіскою «McDonalds», ще вирувало якесь життя. На фасаді будівлі висів великий портрет Стемпковського. Тут мене вже чекало двоє представників місцевої фірми «Продай голос» — колишній голова сільради і колишній директор ковбасарні. З ними я мав вести торги за придбання потрібної кількості голосів. Може тому, що голоси були товаром, а ніякого іншого товару, крім землі та людей, вже не було, вони заломили високу ціну і погрожували продати голоси Стемпковському. Я досить довго торгувався, але вони не хотіли вступати. Зрештою, я розізлився і викликав по мобільнику групу Печеноги.
Хлопці Печеноги добре попрацювали. Над химерним і колись розкішним будинком директора ковбасарні курився дим, а він сам із розбитим обличчям лежав на землі і кавкав:
— Стемпковський… вам… покаже…
Поруч стояв переляканий колишній голова сільради і, як заведений, хитав головою. До мене вайлувато підійшов Печенога, нахилився і пошепки, але розбірливо сказав:
— Хазяїн передав гроші, заплатити їм, — кивнув у бік села, — по п’ять доларів за голос.
Я прикинув: у селі близько восьми тисяч душ — виходить кругленька сума!
Увечері у напівзруйнованому клубі при світлі каганців (електрики й гасу тут нема вже багато років) почалися збори. Народу прийшло чимало, по селу пролетіла чутка, що приїхали люди, які заплатять за голоси. Дивно, що у цих збайдужілих до всього людей ще залишилась жадоба до грошей. Та ще дивніше, що ця жадоба виявилася сильнішою за страх перед
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одні», після закриття браузера.