Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

За рахунок пана Пірамідополопіриновича ми з’їли ще по одній порції горіхового морозива, вислухали під шелест пальм ще одну арію «пім-па-рам-па-пім-па-рам», помилувалися заходом сонця і грою ніжних барв на морі. Мали вже вирушити до готелю, одначе склалося так, що не вирушили, бо зненацька до нашого столика підійшов елегантний літній добродій. А потім було акурат, як у кіно, навіть цікавіше — адже це насправді.

Літній добродій — дуже пристойний, вишуканий — говорив по-італійському. Мав щастя, що натрапив на нашого дядечка, бо дядечко відказав йому такою чистою італійською мовою, мовби народився в славнозвісній Пізі й усе життя нічого не робив, тільки їв спагетті та грав на гітарі. Мав надзвичайний хист до мов. Опинись він навіть на Вогненній Землі і то, певно, домовився б з тубільцями. Тепер вони розмовляли зовсім вільно. Вся біда в тому, що я не тямив ні слова.

Постараюсь, одначе, відтворити все, як воно було. Отож підходить той дженджуристий добродій, і видно, що за пазухою у нього якась несподіванка. Але він дуже гречний, тож заводить спершу мову про погоду. Оповідає, що він взагалі зачарований Чорногорською Рів’єрою і захоплений тим, що немає дощу, хоч, правда, трохи опадів пригодилося б для плантацій помідорів та для виноградників. Проте найдужче його зачарував дядечко, особливо своєю достопам’ятною бородою та монументальною статурою.

Якусь мить дядечко вдає, ніби він здивований, а далі й собі захоплюється ввічливістю італійця і твердить, що не знає більш галантного народу. Додає ще кілька слів про область підвищеного тиску, центр якої міститься над Азорськими островами — саме завдяки їй можна милуватися безхмарним небом і казковим заходом сонця.

Коли вони обмінялися метеорологічною гречністю, елегантний добродій зняв до неба руки і вигукнув:

— Ви, пане, мені просто з неба впали!

І враз вибухла бомба, найбільша сенсація в Чорногорській Рів’єрі.

— Дозвольте представитися: я — Антоніо Бевіаква, кінорежисер. Ми знімаємо тут фільм.

— Це чудово! — гукнув дядечко.— Я вельми радий, що вам випала така прекрасна погода.

— Я довго стежив за вами, пане... — мовив чарівний режисер.— Шукаю когось саме такого, як ви. Така людина потрібна мені для невеличкого епізоду, і ніхто в світі не підходить більше, ніж ви. Вас не треба навіть гримувати.

— Отакої! — скрикнув дядечко. — Красненько дякую вам, пане, але я не актор, а математик.

— Ви не можете нам відмовити. Повторюю: коротенький епізод, зйомки триватимуть щонайбільше два-три дні. Це фільм про навалу нормандських племен на Сіцілію, а ви з виду справжнісінький вікінг.

Дядечко вдав старого вікінга, що нападає на Сіцілію.

— Добродію! — вигукнув він.— Я ніколи не був вікінгом.

Режисер розвів руки жестом, повним визнання.

— Навпаки, ви показуєте так, мовби народилися в дикому фіорді Норвегії і все своє життя не ховали меча в піхви.

— Опріч того, я ще ніколи не стояв перед кінокамерою...

— Дурниці, нам не доведеться робити навіть пробних зйомок! Можемо зараз же крутити.

Я ждав, коли він вийме з-за пазухи кишенькову кінокамеру і зніме нашого вікінга на тлі заходу сонця, а втім ні — спершу годилося підписати контракт. Режисер згадав щось про те, назвав і суму. На жаль, я не зрозумів, скільки то грошей і якою валютою — в динарах, доларах чи в лірах.

У всякому разі, це добре, бо ж дядечко, певне, витратив останні гроші на морозиво. А весь наш харч — тільки рибина, яку подарував Іво.

Виходило, що то режисер упав нам з неба, а не дядечко режисерові. Отже, ми врятовані.

Світ одразу став веселіший, тепер — ого-го! — можна думати й про дальші мандри. І взагалі всі луснуть од заздрощів, що серед нас є справжня кінозірка. Куди там Лоллобріджіда, Елізабет Тейлор, Софі Лорен, — усі вони разом узяті бліднуть перед нашим дядечком, а надто перед його нормандським поглядом і голосом морського вовка, який виріс між диких скель норвезьких фіордів і відважно нападав на зніжених сіцілійців.

Словом, успіх на срібному екрані. Признаюся, мені навіть жаль стало, бо що буде, коли дядечка запросять до Голлівуда? Хто годуватиме у Варшаві канарків і придумуватиме нові електронно-лічильні машини?

Тим часом дядечко став уже запанібрата з режисером, і вони так приязно балакали, мовби походили з одного й того ж італійського міста. Без упину один одному сердечно всміхалися та потискували руки. Я чекав, коли вони разом затанцюють тарантелу чи куявяка або ж вип’ють за здоров’я партизанів.

В такий ото спосіб дядечка завербовано зніматись у фільмі «В тіні димучої Етни».

— Ну й вліз