Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

Маркой прилетів у Блуфілдс, я з ним повернувся до Манагуа, і мені час вже було вибиратися додому. Я жив у Нікарагуа вже п'ятий місяць.

Я зібрав матеріал про двадцятилітнього поета Леонеля Ругаму, який загинув під час сандіністської диктатури разом з двома однолітками-підпільниками, відстрілюючись від поліції, але не здавшись.

Раптом я відчув, що мій час скінчився, і треба їхати і писати щось удома.

Я подався одразу ж по приїзді до Манагуа в «місто гріха», намагаючись втрапити в той самий настрій, що й місяць тому, бо щось мене ніби муляло, коли я повернувся з Блуфілда.

Надарма.

Я ледве знайшов Хосе, який вибрався звідкись із тих фанерних нетрів якийсь змучений і не в гуморі. Він сказав, що «місто гріха» прикривають, що Рауля заарештували, а Марія і Карліто заробили трипер і лікуються десь на селі.

Що собі думає ця революційна публіка, не знаю, сказав Хосе. Але вони всі тут родичі. Половина керівників «контрас» родичі нинішнього президента Даніеля Ортеги, а один просто його двоюрідний брат.

Всі вони однієї масті. Сомоса, скажімо, був величезне падло, це зрозуміло.

Але ж після перемоги ці сандіністи граються в якісь пиздуваті ігри. Були проститутки скрізь у світі, є і будуть, і тут будуть. Ні, треба тут порядок наводити. Хай спершу в економіці порядок наведуть, щоб люди мали роботу і платню нормальну.

Вони тут прихопили одного француза, він бував і в нас не раз, Жана Клода. Він любитель хлопців, і в нього вдома жило їх з п'ятеро чи шестеро. Хтось накапав, що Жан Клод з ними трахається, і йому наказали забиратись з країни.

Він купив тут будинок, вклав бабки в якусь школу і ще у щось, охеренно багатий чувак. Назбирав з вуличної шпани кілька пацанів і дав їм що їсти і де жити. Скажи, будь ласка, от зараз їхня срана сандіністська мораль перемагає і ці хлопці йдуть далі на вулицю, і куди?

Кого їбе їхнє горе? Нікого! І вони здохнуть тепер на вулиці, а француза вигнали, він продав хату, забрав свої бабки, тобто відкликав усі свої інвестиції в наші підприємства, оформив двом шістнадцятилітнім пацанам запрошення до Франції і забрав їх із собою.

Їх не могли не випустити, вони вже мали паспорти.

І хто з цього виграв? Він що, комусь щось зле робив? Ідіоти! Мораль розвели! Все одно це ненадовго, це так, аби показати, які ми офігенні…

Може, було і правильно те, що чинив нинішній нікарагуанський уряд, але мені стало сумно.

Бо Хосе говорив про справи, які мали глибшу, правдивішу, природнішу основу, це був голос народного життя. Бо за цією, доволі організованою, розпустою стояло щось стихійне і просте, отаке от ніби індіанське.

Мені потім довелося бувати і в цивілізованих країнах і трахати їхніх проституток, і це було зовсім не те, просто продажа тіла. Більше одного разу я не те що не наважувався, просто не хотів, ніби вимазуватись у якесь консумпційне лайно. Бо там головне було – заплатив гроші – ну, давай, аби швидше спустив, і вали звідси геть!

А тут, у Нікарагуа, у сексі була причинна поезія і шалена романтика. Хоч як воно парадоксально звучить, навіть у моїх зустрічах з Марією і Карліто, – але саме так!

Стихійна сексуальність, у будь-яких формах виразу, чистіша і природніша за організовану і навіть пошлюблену.

Я повернувся додому з радісною втомою, як після великого сексуального акту, але із легким присмаком печалі і суму. Все мінялося. Я вже знав, що революція гине.

Але Москва мене зустріла холодним сумним дощем, невиразною байдужістю чиновників у Союзе пісатєлєй і скісними заздрісними поглядами київських письменників і журналістів.

Чого це ти там так довго сидів? Може, в тебе було спецзавдання?

Ну і що ти там міг побачити? То ж бідна, убога країна!

Тоді я зрозумів, що ніхто ніколи не порадіє моїм успіхам, і моїм пригодам у Нікарагуа, і моїм витівкам, вже не кажучи про емоційний і соціальний досвід.

Мої перемоги ніби нагинали когось іншого, ставлячи під сумнів його власне успішне «я».

Я перестав розповідати про свої мандри, відговорюючись загальниками, напираючи на те, що голодував і що революція – це не свято, а важка робота.

Мені було сумно довгий час, дуже сумно. Тут, вдома, в Україні були свої принади, тут були люди, яких я любив, мої рідні і близькі, але тут і далі панував той страшний совєтський устрій, про кінець якого в ті часи ти не міг і мріяти і в якому ти знову ставав, щойно повертався із закордону, маленьким гвинтиком у руках якогось велетня-можновладця, який і вирішить твою долю – пускати тебе закордон чи ні?

Я змирився, стушувався і знову став чекати свого часу.

Через рік після мого повернення з Нікарагуа мене повідомили, що до Москви приїжджає команданте Томас Борхе. Я помчався в Москву. На зустрічі в Союзе пісатєлєй він пізнав мене. Ми обмінялися кількома фразами.

Але я дивився на нього і не вірив своїм очам. Переді мною стояв звичайний латиноамериканський полковник, з тих, що правлять цими країнами, такий собі пихатий, впевнений у власній безгрішності каудільо.

Нікарагуанська революція, зґвалтована советами, загинула.