Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

«Думка виявилася хибна! Хай їм грець, цим чарам. Ми втратили Друга, і ніяк не можемо цьому зарадити!» — подумала Рута. Але тут згадала сон: «Вона витримає…» Хто це сказав? Хтось Великий? Чи то сказав Віт, коли намагався розбудити? Ці слова наповнили серце наснагою, як чиста джерельна вода наповнює спрагле тіло. Відьма стисла камінь так, що з долоні полилася кров, і за мить вже нічого не треба було уявляти… Промені світла дугою полилися від Рутенії до Гориня. Судома скрутила відьмине тіло раніше, ніж з горла вирвався крик. Руки випросталися вперед і з неймовірною силою стислися в кулаки. Нігті увіп’ялися у долоні. Вона не контролювала себе. Щомиті м’язи напружувалися ще сильніше. «Все, зараз порвуться!» — майнула думка. Темрява розкрила пащеку, а світло все лилося і лилося до Полоза.

Нарешті, в короткому проміжку між судомами, Рутенії вдалося вичавити з себе ледве чутний стогін. Цього було доста, щоби всі, кого зморив холодний і тремтливий сон, прокинулися.

Віт та Дзеванна підбігли до відьми, Бось же навпаки, позадкував:

— Ви куди, дурні?! Втікайте, вона не тямить, що робить!

— Я… тямлю! — прохрипіла Рутенія. — Не підходьте!

— Що з тобою? — скрикнула Дзеванна.

— Та вона ж віддає сили своєму Полозові! Зупиніть її, вона ж загине! — зрозумів Бось.

— Ні! Не можна! — скрикнула Рута, та Віт уже розігнався, і якби й хотів, то не зміг би зупинитися.

Він з усього розбігу наскочив на Рутенію, схопив за плечі і рвонув догори, а потім разом з нею відкинувся вбік і впав.

— Може, й не можна… а занапастити себе… заради… зміюки… я не дам! — відхекуючись мовив він.

— Та як ти міг! Він же врятував нас! Він же наш друг! Він же…

Рутенія заплакала на плечі у чугайстра, як мала дитина. Віт обіймав її і гладив по голові, а Дзеванна міцно стискала її руку. Бось стояв осторонь і намагався розібрати слова, що їх крізь сльози вимовляла відьма.

— Я… нічого вже не хочу… я втомилася… Що я тут роблю? Горинь загинув… через мене… А ми вже майже дійшли…

З її руки випав камінь. Віт нахилився і підняв його:

— Полозів камінь?

— Так.

Все змішалося. Хтось казав, що вона витримає?! Рутенія була певна, що це не про неї. Як вона може витримати? Що витримати? Боротьбу з відьмаком, страшніших від якого світ ще не знав? Вона, та, що не змогла навіть вберегти свого друга?! Кого ще вона не вбереже? Вона нічого не витримає, і ні з ким не буде боротися! Все скінчилося тут і тепер! Зараз вона витре сльози, вибереться з цього підземелля, і всі розійдуться по своїх домівках, а зі злом хай борються ті, кому це потрібно й хто має сили й віру в себе. Вона ж цю віру втратила. Вона ж навіть не пам’ятає…

— К-х, к-х… По кому подзвін? — пролунав знайомий голос у Рутенії за спиною.

На мить всі скам’яніли. Сльози Рутенії висохли. Вона спитала Віта:

— Ти чуєш те ж, що і я?

— Не тільки чую, але й бачу!

— Ти живий! — повернулася Рутенія і кинулася до Гориня. — Ти живий! Невже?

— Тобі вдалося! Тепер я твій боржник.

— Який ти боржник? Ти друг! Ти… — Рутенія знову намагалася спинити сльози, та то вже від радості.

Полоз же, перечекавши обійми і сльози, взявся до справи.

— Тепер ми під Корсунем, і треба вибратися.

— Чекайте! Я не бачу карти… — сказала Рутенія.

— Й не дивно. Річка… А може, вона зникла, бо ми досягли мети? — сказав Віт.

— Вам у той бік, — показав головою Полоз.

— Але ж там лише скеля?

— Там є прохід, ви його побачите, — сказав Горинь. — Він виведе вас.

За мить полоз розтанув у темряві, і вони подалися у вказаному ним напрямку. Шлях був усіяний гострим камінням. Ним же було обкидано усі стіни, а ще — прозорими кристалами та яскраво-зеленим слизьким мохом. Сама дорога закручувалася та розкручувалася знов і знов, намотувала спіралі навколо невидимої осі, однак невідворотно прямувала вгору.

— Ви відчуваєте? — спинилася Рутенія. — Повітря посвіжішало!

— А й справді, — глибоко вдихнула Дзеванна.