Читати книгу - "Марина — цариця московська"

пан воєвода, але відчуваючи усім своїм єством, що дочка йому не вірить — чи не вперше, — і не схвалює його вчинку. — Пся крев!!! — по­вторив уже тихіше. — Я повернувся, — почав наче виправдовуватись, хоч його ніхто — і тим більше Марина — ні в чому не звинувачував, принаймні, відкритим текстом, — повернувся не тому, що перебуваю зараз в нездоров’ї... Хоча й мав право повернутися через своє нездоров’я! А тому, що... днями в Кракові збирається на своє чергове засідання сейм. Я — сенатор і зобов’язаний бути на сеймі. Ще й доповісти сеймові, як розпочався похід Дмитрія і як він триває... І сеймові, й особисто його мосці крулю. А заодно й вибити допомогу, якої Дмитрій зараз так потребує. Ось чому я повернувся в королівство від границь Московії, а не тому, що там Дмитрія вояки Годуна трохи той... поскубли! — вигукнув майже переможно, з переконанням, що він чи не герой і заслуговує не на осуд, а ледь чи не на шану!

Марина зітхнула і нічого не сказала, тільки в очах її — чистих, невинно-дитячих — забриніли сльозинки і віями скочувалися на щічки.

Це й геть вивело воєводу з себе.

— Що?.. Що ти... тямиш?.. Що? Що? У військовій справі. Займайся своїми платтями, а я... вирушаю, й негайно, до Кракова, де мене чекає... чекає робота в сеймі. Доповідь його величності...

Пан воєвода ще тільки збирався до Кракова, як з Кракова негадано примчав гонець: його величність запрошує пана воєводу негайно прибути до нього із звітом про похід царевича Дмитрія до границь Московії і що там, врешті-решт, сталося, на Севщині?

— Слава Богу, я вчасно повернувся з походу, — полегшено перевів подих пан воєвода. — Ах, як здорово, що я своєчасно повернувся з походу! Бо дехто подумав, що я... що я... А я повернувся для доповіді його величності.

І все ж пан воєвода подався до Кракова з відчуттям власної провини. Гірше того, з відчуттям побитого пса, який, опустивши голову і затиснувши між ногами хвоста, плентається не знаючи куди, але кожну мить очікуючи нових стусанів...

Пся крев! І це він — особа в королівстві відома. Майже... Ні, не майже, а точно: історично відома особа!

Два дні його мосць протримав пана сандомирського воєводу в своїй приймальні, і це були найтяжчі дні у житті пана воєводи.

При авдієнції, що врешті-решт сталася на третій день, коли пан воєвода не знав, що й діяти, і подумки розпрощався зі своєю посадою королівського старости, був присутній (на сейм приїхав) литовський канцлер Лев Сапега, давній неприхильник Мнішека.

Король мовчки (але красномовно) глянув на свого канцлера (це буде недоброю ознакою), і канцлер почав першим.

І почав явно недоброзичливо по відношенню до воєводи (не останньої, між іншим, особи в королівстві):

— Я застерігав пана воєводу, радив йому не втручатися у справу із воскреслим синком Івана Грозного. (Що було, то було, тут воєводі нічим було крити.) Більше того, як канцлер, я вимагав, аби пан воєвода, будучи офіційною особою королівства... Офіційною, а не приватною, — наголосив канц­лер, — негайно повернувся з того... е-е... сумнівного походу. Що явно схожий на авантюру і може — за негативного повороту подій, — дещо... е-е... підмочити репутацію королівства. Вимагав негайно повернутися...

— Але ж я й повернувся! — вигукнув Мнішек, в ту мить вперше зрадівши, що він таки повернувся, і повернувся своєчасно. — Я провів Дмитрія лише до границь Московії й одразу ж повернувся.

— Гм... — гмикнув король, — це дещо міняє ситуацію. Похвально, що пан воєвода не пішов далі з претендентом на російських престол, бо це було б уже явне втручання у справи сусідньої держави. А як ситуація покращиться, тоді... Тоді королівство, відповідно, й своє ставлення до царевича змінить. А поки що треба утримуватися від офіційної участі Речі Посполитої у цій справі. Але це — поки що.

На той час ситуація ускладнилась тим, що сейм не прийняв запропонованих королем пропозицій відносно московських справ, а король у свою чергу не погодився на пункт постанови сейму про «московського государика».

«Усіма силами і з усією ретельністю... вживати засобів, щоб пригасити хвилювання, що з’явилося у зв’язку із появою московського государика, і щоб ні королівство, ні Велике князівство Литовське не отримали якої-небудь шкоди від московського государика, а з тими, які б осмілилися порушити як би то не було і в який би то не було спосіб наші домовленості з іншими державами, вчиняти так, як вчиняють із зрадниками!»

Виходить, пан воєвода ледь чи не став... зрадником. Адже він від імені королівства найактивніше займався справами... «московського государика». Ба, ба навіть зібрав йому вій­сько! Ба, ба навіть повів те військо до границь Московії... Але як добре, що своєчасно отямився і дійшов лише до границь Московії, повернувшися назад...

На його щастя, король не погодився з такою ухвалою сейму, і це вже було рятунком від звинувачення Юрія Мнішека, королівського старости, у непокорі закону Речі Посполитої, хоча й не виправдовувало його повністю.

Довгообразе лице короля, пещене й холодно-неприступне, було цього разу наче б привітним — слава богам! — коли він дивився на воєводу.

Посмикуючи за звичкою кінчик вуса, король вельми прихильно говорив з паном воєводою і своїм старостою.

Щоправда, й застеріг його, вельми ласкаво і незлостиво:

— Пан воєвода має дещо... мм... притлумити свій запал у справі допомоги царевичу Дмитрію у заволодінні москов­ським престолом. Або робити це так — на першому етапі, — щоб збоку складалося враження, ніби це не офіційна позиція королівства, а особиста справа пана Мнішека та інших шляхтичів. Як і військо царевича Дмитрія має бути найнятим — не за злоті із державної скарбниці, а на особисті пожертвування шляхти. Але тільки-но справи царевича підуть на краще, він буде перемагати Годуна і, більше того, розпочне успішний наступ на Москву, пан