Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Я з будинку навпроти.

— О-о, лишенько, у мене тут не прибрано. Гостей я не чекав, та й давно їх у мене не було.

— Не хвилюйтеся, все гаразд! — Зайшовши до кухні, усе ж поклала хлібину на стіл. У квартирі було затишно, проте в повітрі витав дух самотності. — Ви самі тут живете?

— Так, сам. — Старий сумно схилив голову. Він сів за стіл і кивком запропонував Любці сісти.

— Дякую. А раніше… ну… раніше ви з ким жили?

На обличчі дідуся з’явилися біль і спантеличення. Він нерішуче подивився на жінку.

— Внучко, а чому ти питаєшся? Нащо тобі це?

— Так, я розумію. Якось дивно виходить, — вона задумливо розвела руками. — Прийшла стороння людина і щось розпитує. Просто мені здалося… я ніби відчула вашу самотність… І ось я тут.

Вона глянула на його руки. На них бліда шкіра з рожевими прожилками була така тонка, що, здавалось, ось-ось трісне. Та найбільше вражали очі — глибокі, сповнені якоїсь невимовної, безнадійної туги.

— Як вас звати?

— Петро. Петро Степанович.

— А я — Люба. Ну ось, тепер ми знайомі, — всміхнулась жінка. — Розкажіть, Петре Степановичу, де ваші рідні?

Дідусь знову схилив голову. Якийсь час він обдумував, підбирав слова. Затим повідав історію свого життя. Вони оселилися тут удвох із дружиною на початку п’ятдесятих: молоді, після закінчення педагогічного, щойно одружились і залишилися в місті вчителювати за розподілом. Згодом народили двох синів — Максима та Павла. Все було чудово. Сини росли, Максим навіть одружився, порадував онуком, але потім… Потім щось сталось, і Господь забрав у них обох синів. Вони їхали всі разом в автівці — Максим із дружиною та сином, а за кермом був Павло. Їхали на відпочинок до моря і потрапили в аварію, в якій усі й загинули… А згодом і дружина залишила його: не витримавши страшного горя, пішла у «кращий світ»… Чому це сталось, одному Богу й відомо. Він же не може цього збагнути й досі: вони ж були такі щасливі! Чому це сталось? Чому всі пішли, а він залишився? Хай би й він пішов слідом за ними, але ж ні. Він навіщось тут.

Любка вражено дивилася, як по щоці, вкритій глибокими зморшками, скочується сльоза. Вона уявила собі їхнє життя: ось вони — щасливі, сповнені наснаги, аж раптом, у самому розквіті, все руйнується. Господи, чому?! Жінка здригнулась. Такий жах вона могла лиш спробувати уявити в думках, проте й це було дуже складно…

— Мені так шкода… — лише змогла сказати вона. Більше слів підібрати було несила.

Певний час вони мовчки сиділи, — дідусь у своїх тяжких спогадах, а Любка — під враженнями від почутого.

— Ой, який же я неуважний! — схаменувся раптом дідусь. — Зараз приготую чай.

— Ні-ні, дякую. Я щойно пила каву.

— Тоді ходімо до кімнати. Щось я зовсім розучився приймати гостей…

Кімната була ошатною. За склом книжкової шафи, попереду рівних рядів книг, стояли світлини. На одній зі старих, дещо пожовклих від часу була вельми красива жінка. Її виразні очі дивилися так проникливо, немов розглядали саму душу; чуттєво окреслені тонкі губи, рівний ніс. Чорне волосся ретельно зібране в пишну зачіску на потилиці й прикрите світлим крислатим капелюшком. На світлині, що стояла поряд, ця жінка обіймала маленького чорнявого хлопчика.

— Це моя мати, — пояснив Петро Степанович, зауваживши цікавість, із якою Любка розглядала знімок. — Вона була дуже вродливою, — додав він. — Всі жінки в нашому роду були аж надто вродливими. Але чомусь кожна з них, принаймні починаючи з третього покоління, про кого я ще знаю, мала дивну долю. Усі вони помирали дуже рано, у самому розквіті життя. Це немов якесь дивне прокляття жіночої частини роду. Але, мабуть, усе ж таки це більше карма чоловіків: ми ж бо залишаємось у самотності — хіба може бути щось гірше?

— Прокляття… Ви справді так вважаєте? — спитала, вражено глянувши на старого.

— Хтозна. Може, то просто збіги, але дуже вже дивні і страшні.

На стіні висів весільний портрет у рамці.

— Дружина ваша теж дуже вродлива, — мовила Любка, розглядаючи світловолосу юну дівчину у весільній сукні й пишній мереживній фаті, поряд якої всміхався красивий чорнявий юнак, у чиїх рисах Любка впізнала Петра Степановича. — Який же ви щасливий на цих фото!

На чорно-білій світлині поряд — закарбовані часом два чорнявих хлопчики, як дві краплини води схожі один на одного. Величезними очима проникливо дивилися вони в об’єктив камери. Їхні надміру серйозні погляди були сповнені якоїсь незбагненної недитячої туги.

— Які дивовижні хлопчики… Це ваші сини?

— Так, мої сини. То були неймовірні діти… — мовив, не приховуючи журби, дідусь. — Я це кажу не тому, що вони мої, чи хочу похвалитися. Просто так воно було насправді. Вони були як дорослі. Максим ще хоч трохи розбишакував, а Павло — той уже геть як старий був. Вони нам стільки радості подарували, втіхи, любові… ми дуже пишались ними. Коли вони залишили нас… такого страшного горя, що пережили ми, не побажаєш і ворогу… Чим більше радості і щастя хтось дарує душі, тим страшнішим і незбагненнішим для неї буде горе від їхньої втрати…

Любка відійшла від фото й сіла на краєчок крісла. Певний час вони сиділи мовчки.

— Невже у вас узагалі немає рідних, бодай, знайомих? — обережно спитала.

Дідусь схилив голову.

— Ні, внучко. З рідних не залишилось нікого: мабуть, на мені прокляття нашого роду досягло свого апогею. Друзів теж уже не лишилось. А знайомі… Стара людина сьогодні нікому не потрібна…

— Можна, я буду вас