Читати книгу - "Переможець отримає все"

Скрип балконних дверей примусив його озирнутися. Ззаду стояла та сама дівчинка і простягала йому в кулаці дві цигарки й пачку сірників.

— Дякую, — сказав Віктор. — Що з мене?

— Очуняєте — не забудьте про тих, хто ще лежить, — відповіла вона.

— Не забуду, — пообіцяв їй Віктор.

Ставши на милиці, Віктор, звісно, «мав на увазі» всі рекомендації та заборони лікарів. Він дременув би звідси одразу, але розумів, що в такому стані просто не дасть собі ради. Біль у нозі не давав більш-менш вільно рухатися, і хіть-не-хіть він змушений був залишатися у лікарні бодай до появи якоїсь визначеності. Уночі нога й рука сильно скиміли, не даючи спати, і він забувався лише надрання. Франкенштейн пропав, хоча міг би й завітати — принаймні принести пачку цигарок. Але другого дня також виручила Ліля — та сама дівчинка з залізом на нозі.

Він не виходив у коридор, почувши звуки телевізора, оскільки не бажав привертати до себе уваги. Двері відчинилися, і вона сперла на стіну милицю, а потім поклала на сусіднє вільне ліжко дві цигарки.

— І де ж ти їх береш? — запитав її Віктор.

— Прошу. У тих, хто вже може вийти до кіоску.

— Учишся у школі?

— Так. У десятому.

— Я так і подумав. Дякую тобі.

Віктор запитав її ще кілька речей — так, для годиться, і вона, присівши на край ліжка, розповіла про себе. Виявилося, що її права нога коротша від народження аж на вісім сантиметрів. Вона перенесла вже дві операції, одну з них у Києві. Після цього їй пояснили, що максимально можливий результат уже досягнутий і сподіватися на повне видужання не доводиться. Вона говорила про це просто, так, наче йшлося про чийогось песика, а не про власне здоров’я та красу. Віктор був приголомшений, навіть не знайшовся, що їй на це сказати. А сюди привезла її мама, почувши про талановитого лікаря, який свого часу вчився у всесвітньо відомого Ілізарова, а зараз керує тут травматологічним відділенням. Він також не обіцяв повного видужання, але вважав, що ситуацію можна ще трохи покращити…

А наступного дня Ліля прийшла до нього на балкон, коли він палив одну з традиційних за ці кілька днів двох цигарок, подарованих нею. Франкенштейн серед своєї завантаженості таки спромігся заскочити ще раз і таки злітав до крамниці. Тож тепер у його кишені лежала пачка традиційного «Вінстона», але припалити схотілося саме «Прилуки», наче від тієї цигарки могла походити позитивна енергія людини, яка подарувала від душі та з найкращими побажаннями.

— Це ти… Що, не спиться?

— Та ні, зараз спатиму, — відповіла дівчина. — Просто завтра мене виписують. Зранку мама приїде і — додому.

— Що — серйозно? І залізо знімають?

— Ні, — зітхнула вона, — залізо залишають. З ним поїду. Ще місяць.

— Шкода… — мовив Віктор. — Тобто, ні, я радий, але… Ти мені допомагала, я замовив своєму приятелю, який учора таки об'явився, для тебе щось дуже смачне, а ти… Я ж не знав, що ти виписуєшся…

— Не переймайтеся, — сказала вона. — Віддасте комусь, кому дуже погано. Мені буде приємно.

— Як скажеш… Віддам. Але хотів тобі.

Настала якась вимушена пауза, яку врешті порушила Ліля:

— А ви справді хотіли б щось для мене зробити?

— Звичайно! — Вигук був щирий, і вона сказала:

— Тоді… не знаю… може, це негарно з мого боку…

— Ну що ти! Якщо тільки в моїх силах…

— Не знаю… Хоча… якщо схочете, то, звісно, у ваших…

Вона почервоніла несподівано й відвернулася від нього, дивлячись убік, і також сперлася на поруччя лоджії.

— Просто я хотіла у вас щось спитати… Але тільки в тому разі, якщо скажете правду.

— Всього-на-всього? — Полегшено зітхнув Віктор. — Обіцяю.

— Точно правду скажете? — ще раз перепитала вона.

— Точно.

— Якою б вона не була…

— Обіцяю.

Вона мовчала довго, а потім, так і не глянувши в його бік, наважилася:

— Скажіть мені — ви б могли покохати дівчину, яка має таку ваду, як я? Я не про себе, не подумайте… а взагалі… Уявіть — вона може бути гарною, розумною, але в неї одна нога коротша й вона кульгає… До того ж з багатьма шрамами.

Мороз пішов поза шкірою від цього недитячого запитання.

— Скажіть мені правду, — повторила вона. — От уявіть собі жінку настільки гарну, як вам хочеться, а потім — що в неї таке, як у мене. Ви могли б?

Тепер паузу тримав він.

— А чому раптом я? — запалюючи нову цигарку, запитав Віктор. — Припустимо, я б міг, а другий би не зміг. Або навпаки — я не міг би, а хтось…

Він заплутався і збився.

— Просто в моєму уявленні такий, як ви, — це справжній чоловік, — мовила дівчина.

— Дякую за комплімент, — сказав Віктор. — Але ти мене не знаєш.

— У мене є очі… Ви не хочете відповідати…

— Ні, я відповім, — Віктор повернувся до неї, зустрічаючись поглядом. — Я тобі так завинив, що було б чорною невдячністю, якби не задовольнив цього прохання, хоча й сумніваюся, чи буде це тобі корисно. Але скажу правду. Я не знаю.

— Не знаєте…

— Справді не знаю, — повторив задумливо Віктор, — тому що вже кохаю одну жінку. І окрім неї, ні про кого думати не можу. А вона здорова й не кульгає. Розумієш? Якби уявити, що з нею б щось сталося зараз і вона… ну, словом, те, що тебе цікавить… Звісно, я б кохав її далі. Взагалі у будь-якому