Читати книгу - "Овернський клірик"

— А що кажуть про сеньйора д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм.

— Нічого не кажуть, — П’єр знизав плечима. — Вони його рідко бачать. Із замку в Пам’є рідко приходять.

Ми з Ансельмом знову перезирнулися. В усіх трьох сувоях, вручених нам Жеанаром де Юром, про д’Еконсбефа не було сказано ані слова — крім того, що шляхетний сеньйор посприяв слідству. Але чим саме, зрозуміти було неможливо. Замок залишався осторонь — немов д’Еконсбеф не мав до цієї справи жодного відношення.

…Я прокинувся серед ночі й одразу побачив Ансельма. Хлопець притулив пальця до губів.

— Ви чутливо спите, отче Гільйоме.

— Звичка, — прошепотів я у відповідь. — Ще з Палестини… Що сталося?

Він знову притулив пальця до губів і поманив мене до дверей. Я озирнувся — достойний брат Петро, похропуючи, мирно спочивав на купі старої соломи, що замінювала нам ложе.

Накинувши рясу, я пішов за італійцем. Коли він поклав руку на засув, я не втримався й показав очима на двері.

— З вами бажає поговорити один… чоловік, — тихо пояснив Ансельм. — Його звати брат Пайс.

Я відзначив про себе рідкісне ім’я, схоже на басконське, й відчув несподівану тривогу.

Брат Пайс… Цікаво, чий він брат?

Я поглянув на Ансельма — хлопчина був серйозний. Отже, щось таки сталося. Щось важливе.

За дверима було темно. Я роззирнувся й, нічого не помітивши, хотів погукати Ансельма, та раптом почув тихе:

— Мир вам, брате Гільйоме!

Хтось нечутно підійшов ззаду. Напевно, він стояв за дверима — старий прийом для тих, хто чекає в засідці.

— Тут є лава, — вів далі невідомий. — Зробіть два кроки вбік.

Я скорився.

— Зараз ми присядемо й поговоримо, брате Гільйоме. Ви можете обіцяти, що не будете намагатися мене роздивитись?

— Обіцяю.

Краєм ока я вже встиг помітити темну рясу й глибоко насунутий на очі каптур.

Чернець мого зросту й приблизно мого віку — якщо слух не обманював.

Я сів на лаву, мій співрозмовник нечутно опустився поруч.

— Ви — брат Пайс? — поцікавився я. — Клюнієць?

Почувся тихий сміх.

— Так, колись я був клюнійцем… Брате Гільйоме, ви хотіли поговорити з кимось із «чистих»?[28]

Я відчув холод, немов раптово вдарив мороз. На мить стало страшно, але відразу ж страх змінила цікавість.

— Наскільки я розумію, брате Пайсе…

— Я — один зі старших братів графства Тулузького. Сподіваюся, ви повірите мені на слово.

— Повірю, — я похитав головою. — Багато чув про катарів, але не думав, що вони настільки безжальні. «Чисті» — катари.

— Ми? — здається, брат Пайс цього не сподівався. — І це кажете ви — посланець Орсіні?

— Саме я. Ви, брате Пайсе, заради розмови зі мною вирішили пожертвувати братом Ансельмом. Знаєте, це все ж таки жорстоко.

— А-а-а, он ви про що! — «старший брат» помовчав. — Брате Гільйоме, перш, ніж погодитися на цю зустріч, ми постаралися дізнатися про вас якнайбільше. Ви не викажете цього хлопчика. Адже він лише виконав ваше прохання.

Я не відповів. Ансельм — катар! Господи помилуй, але чому?

— До того ж, брат Ансельм — не зовсім наш. Він не приймав просвяти. Інша річ, ми йому віримо. Сподіваюся, ви теж.

Брат із Сен-Дені — катар! Що буде, коли я скажу це на сповіді? Адже я не маю права змовчати…

— Сподіваюся, ви поставитеся до цього спокійно. Тепер про справу, яка вас цікавить. Я прийшов на цю зустріч, щоб повідомити: до того, що діється в окрузі Пам’є, ми не маємо жодного відношення. Ані найменшого! Може, це допоможе вам розібратися — якщо, звісно, у вас є така мета.

— Ви ж сказали, що постаралися дізнатися про мене якнайбільше, — посміхнувся я.

— Саме так. Але ви — посланець Орсіні, а кардинал збирається запалити вогнища по всій Окситанії. Те, що відбувається в Пам’є, — слушний привід.

— Брата Умберто Лючіні прибрали ви? — не втримався я.

— Ні. Зізнатися, руки свербіли, та хтось випередив. Повірте, я кажу правду. У Пам’є «чистих» дуже мало. Люди ще не готові, щоб побачити світло.

— І д’Еконсбеф? Він теж… не готовий?

Брат Пайс відповів не відразу, і я зрозумів, що влучив.

— Сеньйора д’Еконсбефа вигнано з нашого сонму. Так, він був серед нас, але брати відкинули його, тому що він служить Пітьмі.

Слова пролунали серйозно й вагомо, але я не відчепився.

— Якщо дотримуватися вашої логіки, брате Пайсе, то д’Еконсбеф — вірний син Святої Католицької Церкви. Адже саме її ви вважаєте Пітьмою!

— Це так, брате Гільйоме, — почувся короткий смішок. — І дуже шкода, що ви цього ще не зрозуміли. Але д’Еконсбеф — не з ваших. Він — служитель Пітьми, й ми намагаємося триматися від нього якнайдалі. Від нього — і від його проклятого замку.

— А можна уточнити?

Почуте не переконало. Не надто вірю пишномовним словам, за якими часто нічого немає.

— Я сказав достатньо. Не шукайте «чистих» у Пам’є — ми тут ні до чого. Хоча ця справа непокоїть і нас. І не лише тому, що Орсіні й такі, як він, можуть використати її як привід для розправи з невинними…

Брат Пайс замовк, і я раптом зрозумів, що він хвилюється.

— Брате Гільйоме, ви — людина доволі освічена як на ченця.