Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іван пішов, не попрощавшись, навіть дверима хряпнув, я ж його не завернув, бо просвітлення, тобто розуміння моменту, прийшло до мене тоді, коли жоден погук не повернув би його до мене, хоч він, може, на те сподівався.
Звісно, при добрій волі міг би його в нашому місті розшукати, адже всі ми істоти обліковані, але й не подумав того чинити, знову-таки злегковаживши, адже не я позичав у нього, а він у мене, то чого мені біля нього ще й танцювати? Отож хай котиться зі своїм сумлінням під три чорти, принаймні вчинить мені те добре, що не з’являтиметься на очі. Воїстину, мудро сказав якийсь забутий мудрагель: гріхи творяться тільки в стосунку з людьми іншими.
Але він прийшов (це вже втретє) і нещодавно. Стаття з лайкою на мене з’явилася у травні, він засвітив переді мною свою особу в червні (зараз, коли пишу, — липень 2003 року), тримаючи в руці згорнену вчетверо газету, саме ту, де й було надруковано пасквіля на мене.
— Читав? — кинув із погордою газету на стола.
— Що? — не збагнув я.
— Тут про тебе інтересно пишуть! — блимнув антрацитом.
І він сам розгорнув газету і вказав зарослим чорним волоссям пальцем на підкреслені жовтим фломастером рядки. Очевидно, цей мент склав для нього особливу насолоду, бо на його виду засвітилося щось подібне до тріумфального оскалу.
Я прочитав, лайка була мерзенна, але відав, що то за газета. Статтю було підписано невідомим мені прізвищем — якийсь Василь Климчук.
— Хто такий Василь Климчук? — спитав.
— Не знаю, — сардонічно мовив Василевський. — Випадково налізло мені на очі.
— Отже, захотів порадувати? — спитав я. — Не читаю таких газет.
— Радувати нема чим, — категорично сказав мій колишній однокурсник. — Прийшов розрахуватися.
— Тобто? — не збагнув я.
— Прийшов віддати тобі отой клятий борг, щоб ти зняв це з мого сумління. Бо не дає мені спокою.
— Але це ж сталося двадцять років тому! — вигукнув. — Невже гадаєш, що пам’ятав про те!
— Не бреши! — сардонічно всміхнувся Іван, при цьому обличчя залишалося понуре. — Борги й дівок, з якими крутив, не забуваються ніколи.
— Але який стосунок має ця стаття до твого боргу? — не збагнув я і то цілком наївно, треба сказати.
— Прямий! — твердо мовив Василевський. — Тут сказано, — і він знову тицьнув чорним, як у чортяки, пальцем у газету, — що ти тематично і стилістично вичерпався, так?
— Ну, ніби й так, — спантеличено мовив я.
— То розкажу тобі таку історію, — сказав, по-недоброму примруживши очі, Іван, — що жоден пес не скаже, що ти тематично вичерпався. Свою писанину надрукуєш, я там ваших розцінок не знаю, але натягни так, щоб вийшло на міру мого боргу, тобто щоб заплатили стільки, скільки я тобі винен. Отак я й віддам тобі ту заразу, бо вона мені вже печінки проїла, — і він гримнув кулаком по газеті. — Буде добре й тобі, й мені: я звільнюся, а ти заткнеш пельку тому пащекуну… Втяв?
Без побічних обставин можна було б подумати, що мій однокурсник надвередився, тобто трохи дахом поїхав, чи ум за розум у нього заскочив, чи впав у манію, чи, як то кажуть по-сучасному: шарики за ролики в нього заїхали, але я так не гадав, бо знав побічні обставини. А перша з них та, що Іван належав до заклятих, отже, тих, котрі, вбивши цвяха, не заспокояться, поки його не витягнуть назад, щоб знову вбити, а тоді знову витягти. А це, прошу панства, не патологія, а риса характеру, хоч коли подумати: кожна вип’ячена риса характеру — таки патологія.
Перша моя реакція, як і всі перші реакції, була нерозумна: захотілося виперти його з хати і так прозаїчно цю малу історію завершити. Але я остерігся, бо признав, що тим самим прирік би себе на чергові його візити, адже тим мук сумління, які він напевно мав стосовно до боргу, не позбудеться. З другого боку, як професійний письменник, я завжди жадібний до будь-яких житейських історій. Правда, цього разу її мені пропонувалося купити — зрештою, чому ні, кожен продає те, що має, а в мого однокурсника, судячи з одежі, манери вдягатися і з тої особливої познаки на обличчі, яка безпомильно визначає пияка, навряд чи є що продавати більше. Окрім цього, незважаючи на його описані тут вади, не міг не відзначити в Іванові й певної шляхетності — зрештою, колись в університеті він виявляв і розум, і здібності. Шляхетність же була в тому принаймні, що він усе-таки перейнявся отим, як на мене, злісно вигаданим наклепом про мою нібито вичерпаність (принаймні сам того не відчуваю) і намагався не лише себе позбавити мук сумління, а й допомогти мені, бідолашному. Зрештою, не мав чого втрачати (за винятком пляшки горілки, яку мав для розповіді поставити, і сякої-такої закуски, щодо закуски Іван не наполягав, але то — дрібниці).
І він мені свою історію розповів: кострубато, уривково, чимдалі плутаніше й неповоротким язиком. Відтак його візита протривала до пізньої ночі, а що пляшку випив майже всю сам, бо з мене пияк ніякий, мусив залишити його переночувати. Отак, пливаючи в сопуху й жахливому хропоті, що його потужно видавав мій колишній однокурсник, я почувався тієї ночі як крижина в ставку, відштовхуючись од берегів свідомості та несвідомості, а по-справжньому заснув лише під ранок. Коли ж прокинувся (досить пізно), то Василевського в мене вже не було, не було й випитої пляшки на столі — забрав її з собою, очевидно, тут подіяв професійний інтерес, більше ж нічого не пропало.
Перше, що подумав, сяк-так дійшовши тями після важкого спання: чи не він, отой Іван Василевський, і є отой самий Василь Климчук, який написав і надрукував лихого на мене наклепа? Адже Іван і сам колись ладивсь у писаки і дещо, як мені казали, понаписував, але завжди підписувався
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози», після закриття браузера.