Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Коли, Пег, о котрій годині?
— О четвертій. А що?
— Господи!
— Що?
— Нічого. Я теж не міг заснути. Як там Мехіко?
— Повне смерті.
— Боже, я думав, вона вся тут.
— Що ти кажеш?
— Та ні, нічого. Боже мій, як приємно чути твій голос!
— Скажи мені щось.
Я сказав те щось.
— Скажи ще раз!
— Чому ти так кричиш, Пег?
— Не знаю. Ні, знаю. Коли вже ми одружимось, хай тобі чорт?
— Пег… — злякано мовив я.
— Ну, то коли?
— З тридцятьма доларами на тиждень, із сорока, як пощастить, а то й тижні, навіть місяці без нічого?
— Я складу присягу на бідність.
— Отож-бо.
— Правду кажу. Через десять днів приїду й складу обидві присяги.
— Десять днів — це десять років.
— Чому ми, жінки, завжди мусимо просити руки в чоловіків?
— Бо ми страхопуди й боїмося більше, ніж ви.
— Я візьму тебе під свій захист.
— Цікава в нас розмова. — Я подумав про минулу ніч, про те, що висіло в мене на дверях, а потім наважило на край ліжка. — Ти б там усе-таки поквапилась.
— Ти ще пам'ятаєш моє обличчя? — раптом запитала вона.
— Що?
— Ти ж пам'ятаєш його, правда?.. Бо я… боже мій… оце тільки годину тому я спіймала себе на страшній, жахливій речі. Я не могла пригадати твого обличчя, навіть кольору очей, і тоді зрозуміла, яка я дурепа, що не взяла з собою твоєї фотографії і все стерлося з пам'яті. Мене лякає сама думка, що я могла б тебе забути. Ти ж ніколи не забудеш мене, правда?
Я не сказав їй, що тільки вчора також не міг пригадати, якого кольору в неї очі, й з годину мучився цим, і то було наче сама смерть, але я марно сушив собі голову, хто ж умер перший — Пег чи я.
— Мій голос допомагає тобі?
— Так.
— Я там з тобою? Ти бачиш мої очі?
— Так.
— Бога ради, одразу ж, як повісиш трубку, надішли мені свою фотографію. Я не хочу більше боятися…
— У мене є тільки поганенький знімок із двадцятип'ятицентового фотоавтомата, і я…
— Надішли його!.. Не треба було мені сюди їхати й залишати тебе там напризволяще.
— Ти так кажеш, наче я твоя дитина.
— А хто ж ти?
— Не знаю. Пег, а любов може захистити людину?
— Повинна. Якщо вона не захистить тебе, я ніколи не прощу цього богові. Ну, поговорімо ще. Поки ми розмовляємо, любов тут, і з тобою все гаразд.
— Тепер зі мною все гаразд. Ти мене вилікувала. А то я був занедужав сьогодні, Пег. Та так, трохи… Мабуть, з'їв щось. Але тепер усе добре.
— Коли повернуся, переїду до тебе, хоч би що ти казав. А як одружимося, то буде й зовсім добре. Просто тобі доведеться звикнути до того, що я зароблятиму на життя, поки ти кінчатимеш свій Великий Американський Епос, і к бісу все інше, не хочу нічого чути. А колись згодом ти утримуватимеш мене!
— Ти й цю розмову береш на свій кошт?
— Авжеж, бо я страшенно не хочу вішати трубку й волію розмовляти з тобою цілий день, а я ж знаю, в який гріш це тобі влетить. Ну, скажи мені ще того, що я хочу почути.
Я сказав ще.
А потім її не стало чути, в трубці загуло, і я лишився наодинці з телефонним дротом завдовжки дві тисячі миль, в якому зачаїлися міріади примарних шепотів, що линули тепер до мене. Та я перетнув їм дорогу, перше ніж вони сягнули мого вуха й прослизнули в голову.
Потім я відчинив двері і вийшов до кухні, де Крамлі чекав біля холодильника й одразу відчинив його, щоб дістати підкріплення.
— Ви здивовані? — засміявся він. — Так забалакались, аж забули, що ви в моєму домі?
— Забув, — погодився я.
І взяв те, що він дав мені з холодильника. З носа в мене текло, і почував я себе геть нещасним.
— Хапайте паперові носовики, синку, — сказав Крамлі. — Беріть усю коробку… І поки не забули, — додав він, — доведіть мені до кінця ваш список.
— Наш список, — поправив я.
Він примружився, нервово провів рукою по лисуватій голові й згідливо кивнув нею.
— Імена тих, хто має померти далі, по черзі. — Він приплющив обважнілі повіки. — Наш список, — проказав за мною.
Я не поспішав розповісти йому про Кела.
— І ще, поки не забули… — Крамлі відпив пива з нової бляшанки, — …напишіть ім'я вбивці.
— Це має бути хтось такий, хто знає в нашій каліфорнійській Венеції геть усіх, — сказав я.
— Це міг би бути я, — мовив Крамлі.
— Не кажіть такого.
— Чому?
— Тому, — відповів я, — що ви мене лякаєте.
Я склав список.
Я склав два списки.
Перший список був короткий і охоплював усіх можливих убивць, хоч у жодного з них я не вірив.
Другий — щось ніби гра «Вибери собі жертву» — вийшов довший, і в ньому були ті, хто міг зникнути найближчим часом.
Та коли я дописав цей список до середини, мені стало ясно, що я вже маю що сказати про кожного з тих підчеплених мною на гачок венеційців. Отож, поки все воно було ще в мене у голові, я написав сторінку про
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть — діло самотнє», після закриття браузера.