Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

На звичайному папері було надруковано: «Коли вам дороге ваше гарненьке личко, накажіть тому типові, щоб не стромляв більше свого носа у справу про смерть Сусанни».

Мені стало важко дихати. Це вже була погроза — примітивна, але безпосередня. Спершу вони намагались перетворити мене на купу уламків. Тепер же прагнули залякати репресаліями проти Алісії.

Я підвів очі на неї. В її погляді вже не прозирало притаманне їй одвічне лукавство; натомість у зіницях затаївся смертельний жах.

Аби розрадити її, я покривив душею. Промовив, показуючи на лист:

— Не слід надто зважати на це, серце моє. Це ж тільки погроза. — Мені здалося, що цим словам бракувало переконливості, яку хотів їм надати, проте я провадив далі: — Коли б у їхні наміри входило завдати тобі шкоди, вони не попереджали б тебе.

— Але… я боюся, — прошепотіла вона. — Невже ти не розумієш? Боюся. Я ж не можу не ходити вулицями. І мушу ж виступати в «Сьєррі».

— Мабуть, тобі краще на кілька днів забути про кабаре, — запропонував я. — У мене передчуття, що наближається час розплати з цим негідником. А поки що тобі краще б переховатися.

— Заховатися? А де? І як я можу бути певна, що він не знайде мене? Як він дізнався, де мешкаю?

— Та це ж зовсім не було таємницею, серце моє. В газетах повідомлялася твоя адреса. її знає тепер уся Куба.

— Не до вподоби мені це, Хугларе. Не до вподоби. Вони погрожують скалічити мені обличчя. Моє майбутнє,— тужно і не без докору всміхнулась вона. — Але це ж єдине, що маю, розумієш? — До остраху в її очах додався ще вираз цілковитої беззахисності,— Не думаєш щось зробити з цього приводу?

— Необхідно, щоб ти десь переховалася, — повторив я, — якщо можна, то у якихось далеких родичів. Напевне, в тебе знайдеться хто-небудь, у кого ти могла б перебути кілька днів.

Алісія замислилась.

— Так, — згадала вона, — моя тітонька Флора. Мені доводилось у неї зупинятися. Вона мешкає в Луйяно.

— Чудово! — вигукнув я. — Це саме те, чого ми потребуємо. Район відлюдний. Візьми картину. Ми зараз же поїдемо.

Вручаючи мені «Балерину», вона спробувала було опиратись, але я таки ніжно обійняв її. Виходячи, вона хотіла захопити з собою валізку, але я не дозволив, бо це те саме, що дати об'яву в газеті.

Щоб добратися до будинку її тітоньки, користалися трьома машинами таксі; коли приїхали до Луйяно, я був певний — нас ніхто не вистежив.

Коли я прибув до готелю «Паккард», його вестибюль уже був безлюдний. Розбуркавши хлопчика, який спав, попросив ключ од свого номера. Він вручив його й при цьому показав мені за спину.

— Давно дожидає вас, — сонно промимрив він.

Я повернувся. На лаві горіхового дерева, що стояла в кутку, сидів чоловік, худорлявий і, певно, невисокий на зріст.

Я підійшов до нього. Чоловік кинув на мене погляд, гордовитий, але не агресивний. Він був кругловидий, з тонкими вусиками і маленькими заглибинами на широких вилицях. Це не віспини, як, приміром, у Гастона; скоріше — дрібні зморшки, що пролягли надто близько одна від одної.

— Ви чекаєте на мене? — запитав я.

Він схопив портфель, що стояв на стільці, й підвівся.

— Я дожидаю сеньйора Ареса. Це ви?

Я ствердно кивнув головою.

— Доктор Росалес, — відрекомендувався він, — адвокат сеньйора Рамераля. — Він зробив паузу. — Сподіваюсь, мені нема потреби пояснювати вам, про якого саме Рамераля йдеться.

— Вам доведеться це зробити, — заперечив я. — Терпіти не можу загадок.

— Це та сама людина, котру ви кілька днів тому відвідали й контору якої змушені були залишити занадто поспішно.

— А ви красномовні,— вколов його. — То що вчинилося із сеньйором Рамералем?

— З вами бажає балакати його дружина. Вона доручила мені запросити вас до неї. Можу підвезти вас.

Я посміхнувся.

— Отакої,— промовив, ляскаючи пальцями. — Я потрібен Рамералевій дружині та ще ж і маю бігти бігцем, щоб стати перед нею, — й знову осміхнувся. — А ви знаєте, яка година зараз? — спитав я, підносячи годинник до його очей.

Він і не поглянув на годинник, зате не зводив з мене очей, що хитро блищали.

— Прохання сеньйори Рамераль супроводжується дечим більш істотним, — пояснив він, осміхнувшись. — Ось завдаток. — Витяг з портфеля конверт і вручив його мені.

Нічого було церемонитись, я розірвав конверт і нарахував десять новеньких папірців по п'ятдесят песо.

— Таким проханням підкоряюсь наче раб, докторе Росалес. Чекаю ваших вказівок.

— Йдіть за мною! — лаконічно промовив той.

І я пішов за ним. Перед готелем стояв чорний блискучий «седан». Росалес повів машину вулицею Прадо. На набережній Малекон завернув ліворуч. Не повертаючи голови, заговорив:

— Сеньйор Рамераль потрапив у важке становище. Свідчення Сусанниної служниці виявились згубними, і, на лихо, він не має алібі.— Тут Росалес трохи повернувся в мій бік, кинувши на мене блискавичний погляд. — Чи гадаєте ви, що це він убив її?

Я непевно всміхнувся.

— А що каже він з цього приводу?

— Природно, заперечує, але…

— А хіба ви сумніваєтесь?

— Не знаю, — відказав адвокат, — буває, що ти певен — ніби знаєш чоловіка, а все ж помиляєшся.