Читати книгу - "Реальна загроза"

— Ага, — буркнув я. — Це якщо вірити всьому, що наговорили його слуги.

— А ти б хотів, щоб усе було інакше, так? Ти б відчув таємне задоволення, якби виявилося, що він тримається при владі винятково завдяки масовим репресіям? Ти сердитий саме через те, що він чинить зовсім не так, як мусив би, за твоїми уявленнями, чинити кровожерливий диктатор.

Я не знав, що їй сказати…

Пізно ввечері на флаєрі привели Ліну з усіма її речами. Вона була сама, без Елі.

Яна негайно взяла її в роботу і стала розпитувати про наших товаришів з корабля. Ліна розповіла, що їх розмістили на невеличкому острові в морі. Ні довгих та брудних бараків для ув’язнених, ні огорожі під високою напругою, ні наглядачів із собаками, ні веж з прожекторами й автоматниками там не було. Табір являв собою селище на сотню котеджів з усіма вигодами — за винятком зв’язку із зовнішнім світом. Персонал поводився з членами команди дуже ввічливо, навіть запопадливо — швидше не як з полоненими, а як з прибулими на курорт відпочивальниками.

Утім, на новому місці Ліна облаштуватися не встигла, оскільки невдовзі її з Елі забрали й відвезли назад…

— Елі! — урвав її я. — То де ж вона?

— Повернулася до табору.

— Як? Чому?

Ліна зам’ялася.

— Ну… вона…

— Стривай, — сказала Яна. — Лінусю, золотко, розповідай по порядку. А ти, Алексе, не заважай.

— Нас привезли до Світ-Лейк-Сіті, — продовжувала Ліна. — І з нами зустрівся адмірал Шнайдер, ваш батько.

— Он як! — підвела брови сестра. — Ви з ним розмовляли?

— Так. І досить довго. Від нього ми й дізналися, що ви його діти. Він просив нас оселитися тут, разом з вами. Він сказав, що Сашкові зараз дуже важко, йому потрібна допомога й підтримка близьких людей. — Ліна повернулась і зазирнула мені в очі. — Я бачу, що це справді так.

— Проте Елі не погодилася, — промовила Яна, не питаючи, а констатуючи факт. — Це через те, що Алекс — син адмірала Шнайдера?

— Ні… Тобто так… Вірніше, не так, а… — Ліна замовкла й перевела подих. — Ой, не придумаю, як це правильно пояснити… Ну, коротше, Елі дуже образилася.

— Що я не розповів їй правду про себе?

— Власне, так. Вона… вона сказала, що не потрібна тобі. Що ти не любиш її по-справжньому, що грош ціна вашій дружбі, коли за п’ять років ти так і не довірився їй повністю.

Яна пирхнула:

— Дурне дівчисько! — І з цими словами вийшла з кімнати.

Щойно ми залишились удвох, Ліна присунулася до мене й опинилась у моїх обіймах.

— Не сумуй, Сашко, все владнається. Елі трохи заспокоїться и зрозуміє, що була несправедлива до тебе.

— Сподіваюсь, — пробурмотів я, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат Ліниного волосся. — Дуже сподіваюсь… Гм, дивно, що батько просто не наказав привезти її сюди.

— Я теж здивувалася, — кивнула Ліна. — Адмірал довго вмовляв Елі, навіть благав, але потім здався й сказав, що не стане ні до чого її примушувати. Знаєш, я уявляла його зовсім іншим. А він…

Я швидко затис її рота долонею.

— Мовчи! Ані слова про це. Не говори, що він не такий. І взагалі, облишмо мого батька. Добре? — Я прибрав руку.

— Добре, облишмо, — погодилась вона. — Просто я хочу сказати, що мене ніхто не примушував їхати до тебе. Я сама погодилася, хоча Елі просила повернутися з нею.

— А чому ти відмовилась? Ти ж кохаєш її.

Ліна припала до моїх вуст палким поцілунком.

— Тебе я також кохаю, Сашко. Я люблю вас обох… Я геть заплуталася!

„Я теж заплутався,“ — подумав я. — „Геть в усьому…“

Протягом наступних кількох днів батько не дошкуляв нам своєю присутністю. Він днював і ночував в урядовій резиденції, а вдома з’являвся лише на якусь годину, щоб пообідати або повечеряти в нашому товаристві. Та навіть тоді поводився досить тактовно, не намагався присилувати мене і Яну до розмови, а спілкувався здебільшого з Ліною, яка, на відміну від нас із сестрою, була налаштована до нього цілком миролюбно… Та це вже я забігаю трохи вперед.

Ще на другий день опівдні, відчувши себе значно краще (не в останню чергу завдяки Ліні), я вирішив перевірити, наскільки обмежена моя свобода пересування. Вийшовши з будинку на просторе подвір’я, я неквапно наблизився до охоронця біля воріт і вдавано-недбалим тоном попросив його випустити мене. Той без будь-яких заперечень, зі словами: „Прошу, містере Шнайдер“, розчинив переді мною бічну хвіртку.

Я вийшов на широку тиху алею з тінистими каштанами й без поспіху закрокував по тротуару, намагаючись не звертати уваги на людей у цивільному, що вдавали, ніби просто прогулюються, а насправді тримали під пильним наглядом усю довколишню територію. Обабіч алеї тяглися розкішні особняки, які мало в чому поступалися батьковому; вочевидь, тут мешкали дуже важливі персони — члени ютландського уряду та високі