Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"

за попередні, бо дроти від неї йшли над радгоспним шосе, і Стьопка пригадав, що поруч із шосе була копичка торішнього сіна. Маленька, рознесена на три чверті коровами. Якщо проженуть, можна там і сховатися… Ох, дідько б його взяв! Все було б добре, якби він догадався прихопити запасну обойму. Коли бити знизу, то два-три патрони неодмінно піде на пристрілку, і залишиться тільки по дві кулі на ізолятор. Якщо не одна. А відстань буде чималенька. Він підрахував, користуючись формулою Піфагора: п’ятдесят метрів до щогли і тридцять висота… добути корінь… Метрів шістдесят. Це коли стріляти вгору з пістолета, розумієте? Будуть недольоти, до яких не відразу пристосуєшся — білого поля довкола ізоляторів немає, як довкола мішені. Навіть із гвинтівки навряд чи поцілиш одразу…

— А ще науковий працівник! — злився Стьопка, шматуючи кляте плаття.

Чортзна-що! Вячеслав Борисович мусив розповісти йому на місці, що треба. Тоді вія прихопив би не одну навіть, а дві обойми, про запас.

Стьопка вирішив залишатися на вишці. У нього тремтіли руки від утоми й голоду. Як стрілець він у такому стані не вартий був і копійки, стріляти знизу не варто було й пробувати. А якщо пришельці такі пронозливі, що здогадаються шукати його, то знайдуть скрізь. Чудовий план Вячеслава Борисовича висів на волосинці.

Волосинка лопається

Через годину Стьопку підняв на ноги надто пронизливий, гучний жіночий голос. На протилежному березі ставу з’явилися дві жінки в білих халатах, і одна допікала другу на всю околицю:

— А хто ж це розпорядився? — кричала вона. — Три години ще до смерку-у!! — Вона набрала повітря побільше. — А пта-ахів позаганяли під дах!

Від її пронизливого крику задрижали зуби і з’явилося недобре передчуття. І справді: навколо жінок зчинився шарварок, качки повалили на ставок, як піна з-під рук гігантської прачки… Стьопка плюнув униз. По воді плив човник із бородатим дідом-сторожем. Він причалив до вишки. Стьопка сидів як горобець — не дихав.

— Тьху, баби… — мовив дід. Потім глянув на вишку і так само неголосно: — Стрибай униз, кому сказано!

І понуро, тягнучи ноги, рушив до драбини. Дійшовши, задер борідку і сипливим голосом знову:

— Нінко! Стрибай униз!

Степан сидів, затиснувшись у куток. Від злісної розгубленості й голоду у нього в голові ходили якісь хвилі й гула колись чута пісенька: “Ніна, Ніночка — Ніночка-блондиночка!” А дід кректав угору по драбині. Він висунув голову з пройми у підлозі вишки, похмуро кинув:

— Ще одна повадилася… Стрибай униз! — і поставив валянець на місце, в куток.

— Не піду! — люто огризнувся Степан. — Сидітиму тут!

Дід повагом простяг руку і стиснув коричневі пальці на Стьопчиному вусі. Той не пробував вивернутись. Дідусь був такий старий, худий і рухався, як муха восени… Штовхнеш — упаде. Степан не міг із ним битися. Він дозволив довести себе до драбини і вимовив тільки:

— Зле ви чините, дідусю.

— Киш-ш! — сказав дід.

Степан скотився на землю. Ех, діду, діду… Знав би ти, діду, кого проганяєш…

Він обтрусився. Качки гомоніли на ставку, сонце надвечір пекло вогнем.

— Гвардійці не відступають, — пробурмотів Стьопка і кинувся вбік, огинаючи ставок по правому березі, щоб дістатися до радгоспного шосе, а там — до сьомої щогли.

Часу й тепер залишалося багато, понад годину, та Стьопка від злості й нетерплячки біг цілу дорогу. На бігу він бачив дивні речі і дивних людей.

Провезли повну машину з мішками — кормом для птахів, а нагорі лежали й співали дві жінки в синіх халатах.

Ціла сім’я — гладкий дядько в джинсах, гладка тітка в сарафані і двоє хлопчиків-близнят, теж гладких, несли розібране дерев’яне ліжко, просто з магазину, в паперовій упаковці.

На воротах радгоспу яскраво, у скісному промінні сонця, червоніла афіша клубу: “Кіно “Війна і мир”, III серія”. Вчорашню афішу про співака Кисельова вже зняли.

Кремезні хлопці з радгоспу, у білих сорочках і галстуках метеликом, ішли до клубу. Стьопці здавалося, що в такому гарному одязі вони не повинні лаятися лихими словами, а вони йшли і лаялися, як пришельці.

Всі ці люди йшли в кіно, несли покупки, працювали у вечірню зміну на фермах, вели вантажні машини на молокозавод, навіть співали, неначе нічого й не сталося.

Промайнула підвода на гумовому ходу, запряжена світло-рудим білогривим конем. Збоку, звісивши ноги, сидів довготелесий дядько у вигорілому синьому комбінезоні й картузі, а коня поганяла дівчинка з кісками і проділом на круглій голові, й обличчя у неї сяяло від захоплення. Стурбований своїми думками, Стьопка все-таки оглянувся. Кінь ішов красиво. Поправляючи хустку, він дивився услід підводі і раптом насторожився, перебіг до живоплоту, за дорогу.

Перед ним було зоране поле. За його темно-коричневою смугою зеленіло узлісся лісопарку, точніше, невеликого клину, що виступав на правий бік шосе. По узліссю, перед молодими сосонками, перебігав чоловік із пістолетом у руці. Він рухався справа наліво, туди ж, куди й Стьопка. Ось він зупинився, і стало видно, що то жінка у джинсах. Вона дивилася в ліс. Пробігла кроків двадцять, озирнулася…

Погоня.

“Знову жінка”, — подумав Степан. Він давно думав, що жінок на світі занадто багато. А пришелець не дуже-то розумний — бігає з пістолетом у руці. Ще б плакат почепив на палицю: ловлю, мовляв, такого-то… Тільки чому він дивиться в ліс?

Дідько б його взяв! Як добре було на вишці!

Загуркотіло, завищало в повітрі — низько, над самим лісопарком і над дорогою, пролетів військовий гвинтовий літак. Було видно кришки на місцях увібраних коліс і тоненькі стволи гармат попереду крил.

Жінка на узліссі теж підвела голову й обернулася, проводжаючи літак. І хлопці