Читати книгу - "Координати чудес, Роберт Шеклі"

— Так-так… А я ще гадав, що ми посиділи б, побалакали б любенько.

— А не можна перенести розмову на потім, коли я прийду? — поцікавився Кармоді.

— А, не варт, — сказав Бельветтер.

— Гуляти не обов’язково, — вирішив Кармоді, сідаючи.  — Давай побалакаємо.

— Мені вже перехотілося, — сказав Бельветтер.  — Ідіть, будь ласка, на свою прогулянку.

— Ну що ж, на добраніч! — сказав Кармоді.

— Даруйте?

— Я сказав «на добраніч».

— Ви лягаєте спати?

— Атож. Уже пізно. Я стомився.

— Невже ви збираєтеся спати?

— Чом би й ні?

— Взагалі-то нічого, — сказав Бельветтер, — хіба що ви забули вмитися.

— Ох… і справді, забув. Умиюся вранці.

— А коли ви востаннє приймали ванну?

— Давненько вже. Скупаюся вранці.

— А може, ви краще себе почуватимете, коли приймете ванну саме тепер?

— Ні.

— Навіть якщо я приготую ванну?

— Ні! Хай йому біс, ні! Я лягаю спати!

— Робіть собі так, як вважаєте за потрібне, — сказав Бельветтер.  — Не вмивайтеся, не вчіться, не дотримуйтесь збалансованої дієти. Але й на мене не нарікайте.

— Нарікати на тебе? За що?

— За будь-що, — відповів Бельветтер.

— Так, ну а що ти, власне, маєш на увазі?

— Не варто й казати.

— То навіщо ж ти наголошуєш на цьому?

— Я думаю тільки про ваше благо, — відповів Бельветтер.

— Помітно.

— А ще, до вашого відома, мені з того ніякого пожитку, вмиваєтесь ви чи ні.

— Не сумніваюся.

— Коли вже піклуєшся про когось, — вів далі Бельветтер, — коли глибоко відчуваєш свою відповідальність, то не дуже приємно чути, коли тебе лають.

— Я тебе не лаяв.

— Не тепер. А от перше, вдень — лаяли.

— Ну… я був знервований.

— Це через те, що ви палите.

— Не починай знову!

— Не буду. Диміть, як піч. Що мені до того? Легені ж ваші, правильно?

— Збіса правильно, — погодився Кармоді, запалюючи.

— Легені ваші, а невдача моя, — сказав Бельветтер.

— Ні, ні! — попросив Кармоді.  — Не кажи так, прошу тебе!

— Не звертайте уваги на мої слова, — примирливо сказав Бельветтер,

— Добре.

— Деколи я перебираю міру.

— Атож.

— А не перебирати важко, бо правда на моєму боці. Я маю рацію, розумієте.

— Розумію, — сказав Кармоді.  — Ти маєш рацію, маєш рацію. Ти завжди маєш рацію! Маєш, маєш, маєш, маєш…

— Не збуджуйтеся перед сном, — застеріг Бельветтер.  — Не бажаєте склянку молока?

— Ні.

— Ви певні?

Кармоді затулив очі руками. Відчував себе дуже дивно. Він відчував себе водночас винним, слабкодухим, брудним, нездоровим і неохайним. Він відчував себе дощенту і безповоротно зіпсованим і знав, що цього відчуття йому не позбутися. Десь у глибині його єства народилася рішучість. Він заволав:

— Сітрайте!

— Кого ви кличете? — запитав Бельветтер.

— Сітрайте! Де ви?

— Чим я не догодив? — занепокоївся Бельветтер.  — Просто Скажіть мені, чим?

— Сітрайте! — завивав Кармоді.  — Прийдіть і заберіть мене! Це не та Земля!

Почулося трісь-хрусь-бац, і Кармоді був уже в іншому місці.

Ф’ю-у-у-у! Тр-р-рам! Гоп! І ось ми кудись потрапили, хто-зна-куди, коли і на котру з Земель? Хтось, може, й знав, тільки, певне, що не Кармоді, опинившись у місті, дуже схожому на Нью-Йорк. У дуже схожому, але чи то справді Нью-Йорк?

— Це справді Нью-Йорк? — сам себе запитав Кармоді.

— А біс його знає! — негайно відгукнувся чийсь голос.

— Запитання риторичне, — пояснив Кармоді.

— Не сумніваюся, проте відповідаю, оскільки захистив науковий ступінь з риторики.

Кармоді пооглядався навсібіч і зауважив, що голос подає велика чорна парасоля в його лівій руці.

— Це ти, Виграше?

— Звісно, я. А ти гадав хто — шотландський поні?

— Де ж тебе носило, коли я був у зразковому місті?

— Узяв собі відпустку. Коротку, але заслужену, — сказав Виграш. — і дорікати за це не маєш права. Відпустки обумовлені угодою між Галактичною Об’єднаною Спілкою Виграшів та Лігою Реципієнтів.

— А я не дорікаю, — сказав Кармоді.  — Я просто так… Облишмо, краще. Це місце — чисто моя Земля! Ну чистісінько як Нью-Йорк!

Це було місто. Товпище людей і потоки автомобілів. Повно театрів, повно кіосків з біфштексами, повно народу. Повно крамниць з оголошеннями про банкрутство і повний розпродаж товарів за низькими цінами. Спалахи неонових вивісок. Повно ресторанів — найсолідніші із них називалися «Західняк», «Південець», «Східняк» та «Північанин». В усіх — фірменні біфштекси і картопляна соломка. Крім них, були ще «Північносхідняк», «Південнозахідняк», «Східнопівнічносхідняк» і «Західнопівнічнозахідняк». Кінотеатр на протилежному боці вулиці показував «Апокриф» (грандіозніше й дивовижніше, ніж Біблія) з тисячами статистів у головних ролях. Поряд була дискотека «Омфалос», де під хрипку музику виступала фольк-рок-група «Ланяки», танцювали незрілі незайманки в сукеночках із глибочезними вирізами спереду й ззаду.

— Життя вирує! — гукнув Кармоді, облизуючи губи.

— Чую тільки передзвін касових апаратів, — зауважив Виграш тоном зачерствілого мораліста.

— Не будь