Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"

Усі люди відчувають - хто невиразно, а хто ясніше - потребу пробудитися до життя. Але є хибні дороги. Певно ж, людей можна надихнути, надівши на них уніформу. Тоді вони співатимуть воєнні гімни і ділитимуть свій хліб з товаришами. Вони знайдуть те, що шукали, відчують смак єдності. Але той хліб принесе їм смерть.

Можна відкопати дерев'яних ідолів і воскресити стародавні міфи, які так чи інакше показали себе, можна знову нав'язати людям віру в пангерманізм або в Римську імперію. Можна задурманити німців пихою від того, що вони - німці і співітчизники Бетховена. Так можна запаморочити голову всім, до останнього сажотруса. Це, певна річ, легше, ніж у сажотрусі пробудити Бетховена.

Але ці ідоли - ідоли кровожерні. Той, хто вмирає задля наукового прогресу або задля одужання хворого, самою своєю смертю служить життю. Може це й красиво - померти, щоб здобути нові землі, але сучасна війна руйнує те, заради чого вона нібито ведеться. Сьогодні йдеться вже не про те, щоб, пожертвувавши трохи крові, відродити цілий народ. З того часу, як почали воювати за допомогою літаків та іприту, війна стала просто кривавою різнею. Кожен сидить за бетонним муром і кожний, не маючи нічого кращого, ніч у ніч шле ескадрильї, які бомбардують ворога всередині його країни, руйнують його життєві центри, паралізують промисловість і шляхи сполучення. Перемагає той, хто згниє останнім. І обидва противники гниють живцем.

У світі, який став пустелею, ми прагнемо знайти товаришів: смак хліба, поділеного з товаришами - це те, заради чого ми ладні прийняти війну. Але для того, щоб відчути тепле плече сусіда по дорозі до однієї і тієї самої мети, воювати нема потреби. Війна обманює нас. Ненависть нічого не додає до радощів нашого поступу.

Навіщо нам ненавидіти один одного? Ми всі заодно, нас несе та сама планета, ми - екіпаж одного корабля. Добре, коли різні цивілізації сперечаються в ім'я чогось нового, кращого, і страшно, коли вони пожирають одна одну.

Щоб звільнити нас, досить допомогти нам зрозуміти мету, до якої ми йдемо, зв'язані між собою, тож треба шукати таку мету, яка об'єднує всіх. Лікар, вислухуючи хворого, не чує його стогону: лікареві важливо вилікувати людину. Лікар користується законами вселюдського. Ними користуться і фізик, виводячи майже божественні рівняння, у яких визначається сутність і атома, і зоряної туманності. Бо коли той, хто скромно стереже під зоряним небом десятки овець, усвідомить свою роль - він уже більше не слуга. Він - вартовий. А кожен вартовий несе відповідальність за всю державу.

Ви думаєте, пастух не прагне того усвідомлення? На фронті під Мадридом я побував в одній школі, вона стояла на пагорбі, за низенькою кам'яною огорожею, метрів за п'ятсот до окопів. Ботаніку в тій школі викладав капрал; тримаючи в руках квітку маку, він розхиляв її пелюстки, притягуючи до себе зарослих бородами паломників, які, незважаючи на гуркіт снарядів, виривалися з окопного бруду і приходили до нього. Вони оточували капрала, сідали просто на землю, підібгавши ноги, підперши долонею підборіддя, і слухали. Вони супили брови і зціплювали зуби, урок був не дуже зрозумілий для них, але їм сказали: «Ви - звірі, ви тільки вилазите з лігва, треба наздоганяти людство!» - і вони, важко ступаючи, поспішали навздогін людству.

Тільки усвідомивши свою, хай навіть зовсім непомітну роль, ми будемо щасливі. Тільки тоді ми зможемо спокійно жити і спокійно вмирати, бо те, що дає сенс життю, дає сенс і смерті.

Добре, коли людина вмирає своєю смертю, як десь у Провансі старий селянин, що наприкінці свого царювання передає синам на збереження своїх кіз і свої оливи, аби сини, як настане час, передали їх синам своїх синів. У селянській родині людина вмирає тільки наполовину. Приходить пора, і життя лопається, як стручок, вивільняючи зерна.

Одного разу мені довелося бачити трьох селян біля смертної постелі їхньої матері. Звісно, це було боляче. Вдруге рвалася пуповина. Вдруге розв'язувався вузол, що єднав покоління з поколінням. Ці три сини відчули, що вони самотні, безпорадні, у них більше не було того столу, за яким у святкові дні збиралась уся сім'я, того магніту, який усіх їх притягував. Але я бачив, що тут не тільки рвуться нитки, які зв'язували їх; можливо, вдруге дається життя. Бо кожен син у свою чергу очолить рід, стане патріархом, біля якого збиратиметься сім'я аж до того часу, коли й йому наспіє час передати управління дітям, отим, що зараз граються на подвір'ї.

Я дивився на матір, цю стару селянку, на її спокійне і суворе обличчя з міцно стуленими вустами - обличчя, яке стало кам'яною маскою. І в ньому я впізнавав обличчя синів. Ця маска дала їм свої риси. Це тіло формувало їхні тіла - красиві, дужі. І ось воно лежить мертве, але то тільки смерть оболонки - оболонка розпалась, і з неї добули стиглий плід. Настане час, і її сини і дочки із плоті своєї зліплять нових людей. У селянській родині не вмирають. Мати вмерла - хай живе мати!

Боляче, правда, але це така проста і природна картина: залишаючи на своєму шляху одну по одній ці прекрасні оболонки сивих трударів, увесь час оновлюючись, рід прямує до якоїсь своєї істини.

Ось чому того вечора у похоронному дзвоні, що плив над маленьким селом, мені почулася не розпука, а затамована тиха радість. Дзвін, що прославляв тим самим звуком і похорон і хрестини, знову сповіщав про зміну поколінь. І тихе умиротворення сповнювало душу від того гімну на честь заручин старої трудівниці з землею.

Так від покоління до покоління, повільно, як росте дерево, передається життя, а з ним і свідомість. Яке чудесне сходження! З розтопленої лави, з зоряного тіста, з живої, чудом зародженої клітини ми вийшли і, поволі піднімаючись, ми досягли того, що пишемо кантати і вимірюємо сузір'я.

Мати передала дітям не тільки життя, вона їх навчила рідної мови, довірила їм багатство, повільно зібране протягом віків,- духовну спадщину, яку одержала колись на зберігання вона сама,- скромний запас традицій, понять і легенд, усе, що відрізняє Ньютона і Шекспіра від печерного жителя.

Голод, який ми відчуваємо, той голод, що під кулями гнав бійців