Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відколи жию (уповідає, бувало, Сеня), я ще такої годної і поважної постаті не виділа, як був сей пан,- високий, прямий, плечистий, хороший, хоть уже сивий, як той голуб, сивий.
- Тут що? - запитав він у мене лагідно.
Тогді стала я єму усю справу казати, а що мені не випадало казати, то Юрій доповнив, незважаючи ні на свого вітця, ні на писаря, ба навіть і на себе самого.
- Гм! - каже генерал, подумавши.- То єго обголосили умерлим?.. Де ти є, Тоній Шовканюк?
- Тут, пане генерал! - обізвався Тоній, виступивши наперед і випростувавшись, як свічка.
- Ти зараз підеш до генералкоманди і там ждатимеш на мене!
Тоній пішов. Генерал поговорив з одним молодим офіцером, що за ним услід ходив, а відтак каже до Юрія:
- Ти їдь зараз домів, а там скажи твому вітцеві, і писареві, і присяжним, аби на мене у громадській канцелярії ждали. І ти, дівчино (каже до мене усміхаючись), дожидай мене з твоїм вітцем у громадській канцелярії, бо мені, може, і тебе треба буде.
V
І Павун, і писар, і присяжні, і трохи не ціла громада дожидала тої самої днини пополудню генерала; усі несупокійні, а найдужче писар, що крутивсь по канцелярії, неначе та собака, що ю блохи обсіли. То сидить, то ходить, то з Павуном потиху говорить, то руки собі ломить, то тевкне собов, що аж столець під ним затріщить.
Аж тут і приїжджають дві брички: у одній сидить генерал з молодим офіцером, Тоній з фірманом на козлі, а у другій - якийсь огрядний зарослий комісар з двома жандармами.
Повставали, позлізали, громада їм уклонилась низько, а генерал питаєсь у писаря:
- То ви,- каже,- обголосили у громаді, що Антон Шовканюк отсей на війні у Боснії погиб?
- Д-д-д-д-д! - задеделькав писар, неначе го фребра потрясла.
Генерал махнув лиш руков та й обернувсь до Павуна.
- Ну?.. Ну! - гримнув остро, видячи, що Павун засторопів, неначе той многогрішник, що єму вирок смерті обголосили.
- Я... я... я... хотів оце жени... ти... тись, та... та...
- Та грошей не ставало! - обізвався Проць Клітка, найстарший господар у селі.- Задля того бих просили пресвітлого пана комісаря...
- Не треба просити, бо я задля того лиш приїхав,- каже комісар.- Начальник Павун, книжки рахункові сюда! Чуєте? Книжки рахункові зараз оперед мене покласти!! - крикнув комісар удруге дуже остро.- Де ваш писар?
- Пан писар утекли! - обізвалось кілька людей з громади.
- За ним! - крикнув комісар на жандармів, а відтак до Павуна.- Ну, де ж ті книжки?
- Я і без книжок вам правду вповім, пане комісарю! - каже Павун, заплакавши, як мала дитина.- Я і писар - ми оба обікрадали громаду через шість рік, і то без рукавиць. Робіть тепер зо мнов, що ваша воля, бо я більше вам і слова не скажу...
- То я вам відбираю начальство! А ви, присяжні, провадьте уряд громадський аж до нового вибору! Павуна передаю тим часом на ваші руки, аж доки жандарі не прийдуть, щоб єго до карного суду відвести.
Доки се комісар у канцелярії говорив (уповідала Сеня далі), то генерал розмовляв надворі з моїм вітцем і зо мнов.
- То се ти,- каже,- вірний мій Саво, що мене в італіянській війні від смерті спас? О, як же я за тобов перевідував - та дарма: пропав - як під землю впав!.. І де ж ти до сего часу перебував?
- По світі, пане мій ка... чи то, хочу казати, пане генерал! Де ж бідному каліці і діватись, як не помежи чужі люди?..
- Не будеш уже, друже, від сегоднішньої днини чужим людям докучати. Добре, що я тебе найшов! Завтра рано прийдеш до мене з твойов прекраснов жовнярочкою у місто, але аби мені хоть півкопи пухкеньких книшиків напекла - ти ж знаєш, як я їх люблю! Пухкі аби та масненькі!..
Другої днини рано пішли ми до нашого милостивого генерала, але піша вже, не фіров, бо Павунові і коні, і воли, і корови, і поле, і хату узяв комісар під цісарську руку, аби було з чого громадську кривду поповнити.
VI
І на який конець усе вийшло? От на який.
Павун зараз другої днини, як єго узяли під арешт, повісився, а єго увесь маєток зліцитували і громаді кривду поповнили.
Софрона віддалась за Тонія, і жиють собі у старого Крамаря, як у бога за дверима, бо Крамар так над ними розпадаєсь, як та квочка над курятами.
Саві Чалому подарував генерал тисячу левів, а своїй «жовнярці» Сені - других тисячу. Але жовнярка не звалась уже жовняркою, але «премудров Соломонихов»,- бо так і бог приказав, і Сава Чалий позволив.
Чернівці, 13. IX 1887
_____________
ПРИМІТКИ
Як прозаїк Ю. Федькович дебютував німецьким оповіданням «Der Renegat» («Ренегат») у маловідомому чернівецькому журналі «Familienblätter» («Родинні листки») у 1859 р.
Першим українським і взагалі першим порівняно великим прозовим твором Ю. Федьковича була «повість» «Люба - згуба». Підзаголовки «повість», «повісточка» письменник давав і наступним своїм прозовим творам. Насправді жоден з них ознак повісті не має. Усе це оповідання.
Найбільш плідними для Федьковича-прозаїка були 1863-1865 рр., коли у журналах «Вечерниці», «Мета», «Нива» одне за одним з’являлися його кращі оповідання.
Прозова спадщина Ю. Федьковича складається з оповідань соціально-побутового характеру (їх зо два десятки) і дидактичних казок, байок, жартів для дітей (часто це переробки іншомовних творів; їх близько чотирьох десятків).
Загалом про свою художню прозу Федькович був невисокої думки, і М. Драгоманов доклав немало зусиль, щоб добитися від письменника згоди на видання книги (Повісті Осипа Федьковича. К., 1876). Це була перша книжка західноукраїнського автора у XIX ст., що побачила світ на Наддніпрянщині.
У вступній статті до видання М. Драгоманов зазначав: «По нашій
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прозові твори, Федькович Юрій», після закриття браузера.